69 Розділ

Я мусив визнати: наше везіння вичерпалось. Цього разу Хижень переграв мене. І вперше за довгий час у мене не було запасного плану. Лиш одне тримало в рівновазі: Іриска в безпеці. Корабель її захистить. Я вірив у це вперто, майже в перекір усьому.

Ртутні стовпи в центрі залу пульсували глибше й повільніше, ніби реагували вже не на рух, а на результат. Світло в них густішало, ставало майже в’язким. Десь у нутрощах корабля прокотився приглушений гул. Старі системи або прокидались, або завершували цикл.

Хижень опустився на одне коліно переді мною. Метал під ним глухо озвався. Він рухався без поспіху, з тією впевненістю, що з’являється, коли сумнівів уже не лишається.

Бластер зупинився в кількох сантиметрах від мого чола. Відстань була настільки малою, що шансу на помилку не лишалося.

Позаду Шифт, не приховуючи задоволення, тримав на прицілі Кіпса. Енергосітка тихо дзвеніла, стискаючись сильніше. Це було не суцільне полотно, а важкі металеві сегменти, з’єднані стабільним полем. Вибратися з неї самостійно майже неможливо. Кіпс не міг навіть поворухнутись, лише напружено стежив за тим, що відбувається, ніби ще шукав вихід там, де його вже не було.

— Покінчимо з ними, чого тягнеш? — нетерпляче кинув Шифт, переступаючи з ноги на ногу. Підошви сухо скрипнули об підлогу, і звук розлетівся порожнім залом, ніби тут не було чим його вгамувати. Його дратувало це зависання і він жадав швидкого, чіткого фіналу, без зайвих пауз.

— Стулися, — рівно відповів Хижень, навіть не повівши плечем. — Я хочу відчути перемогу… як слід.

Він усе ж коротко глянув на Шифта. Погляд був швидкий, майже лінивий, але в ньому щось клацнуло.

Постріл урвав тишу глухим ударом. Шифт не встиг ані смикнутися, ані вдихнути. Його тіло різко подалося назад і важко впало, здійнявши глухий звук. Один рух і все стихло.

Без шансів.

— Дякую за допомогу, — холодно кинув Хижень.

Він одразу ж перевів бластер на мене, так буденно, ніби щойно не обірвав чиєсь життя. Рука не здригнулася, дуло лишилося рівним. Це була чиста, відпрацьована точність.

— Чортів ідіот, — додав він, трохи скрививши губи. — Думав, переграє мене. Хотів спершу розібратися з вами… а потім здати мене за винагороду.

Він тихо засміявся. Сміх вийшов короткий, сухий, без жодного тепла.

— Невже такі ідіоти ще існують?!

Ртутні стовпи позаду нього здригнулися: по гладкій поверхні пробігли швидкі, нервові хвилі, ніби метал відгукнувся на напругу, що повисла в повітрі.

— Кіпс виживе! Поки, — спокійніше додав він, і в голосі проступив холодний розрахунок. — Скасує кляту винагороду і віддасть мені свою заначку.

Його оцінюючий погляд ковзнув убік Кіпса, бо той уже був частиною плану.

— Цікаво, де ви знайшли цю золоту жилу… В цьому він теж мені зізнається.

Пауза.

І знову вся увага на мені.

— А ось ти…

Він ледь помітно повів бластером, холодним металом майже торкнувшись мого чола. Рух був повільний, майже задумливий. Схоже, що він обирав не спосіб убити, а момент.

Десь у глибині корабля знову пролунав гул. Цього разу інший. Глибший. І ртутні стовпи раптом запульсували в унісон.

— А ти мені більше не потрібен, — кинув Хижень холодно. Бластер не тремтів у його руці, навпаки тримався так рівно. — Поділишся, як це усвідомлювати, що за мить тебе не стане?

Я мовчки втупився в нього. Слова застрягли десь між думкою і горлом. Не було сенсу говорити. Але в якийсь момент я зрозумів: мовчання це не відповідь.

— Може, я і не покину цього корабля… але ти теж його живим не покинеш.

Я вклав у слова все, що ще тримало мене: злість, глуху втому, впертість, що впивалася в ребра, і той останній спротив, який не дає впасти.

Хижень примружився. Його погляд став вузьким, гострим, наче він намацував у моїх словах слабке місце.

— Якщо це твої маніпуляції, не прокате. Я знаю всі твої трюки наперед.

— Це не трюк! — різко відрізав я, і голос на мить зірвався, але втримався. — Ти взагалі розумієш, де ти знаходишся?

У залі раптом стало тихіше. Навіть ртутні стовпи позаду нього ніби пригасли, їхні хвилі сповільнилися, стали глибшими, обережнішими.

— Хіба не на цій планеті ти знайшов Ірис?

Хижень завмер.

Його погляд зійшов із мене. Він повільно озирнувся, ніби тільки зараз помітив, що в залі чогось бракує. Або когось.

— Ірис?.. — повторив він тихіше. І в цьому «тихіше» раптом з’явилася тріщина.

Він різко перевів погляд назад.

— Де вона? Вона ж завжди була з вами.

Пауза.

Його впевненість дала мікроскопічний збій, але цього вистачило, щоб він почав говорити швидше, уривками, ніби сам із собою:

— Я ніколи не був на цій планеті… Той саркофаг дрейфував у космосі без двигуна, без систем… — він ковтнув повітря, різко, сухо. — Ти хочеш сказати… що ми на джерелі цієї незбагненної технології?

У його очах на мить спалахнуло щось нове. Це не було схоже на страх. Жадоба. І майже відразу усмішка, тонка та жорстка.

Він підняв голову і вже дивився не на мене. На стіни. На ртутні стовпи, що тепер пульсували повільно й глибоко, ніби прислухалися до кожного слова, до кожного подиху.

Я спробував піднятися, але тіло не слухалося. Після імпульсу в грудях усе всередині працювало уривками. Світ хитався.