65 Розділ

Голограма зробила плавний, майже музичний жест рукою в повітрі, і простір навколо неї здригнувся, наче поверхня води. Її рухи були настільки живими, що я мимоволі прислухався, чи не почую шелест тканини, але чув лише електричне тріпотіння самого повітря.

— Ви наймолодший об’єкт, — промовив голос, який тепер став густим, як зоряний туман. — І мали прокинутися останньою. Мої сенсори не фіксують усіх обставин, але дані кажуть, що одна з капсул була втрачена під час аварійної посадки. Корабель мав сам нейтралізувати цю критичну помилку, але без наявності всіх трьох капсул алгоритм єднання не спрацював. Програма зациклилась у очікуванні.

— Я була в тій капсулі, яка загубилася? — голос Іриски здригнувся, вона зробила ще один крок у саме серце світлового стовпа.

— Твій біологічний матеріал... — постать схилила голову, і здалося, що крізь її прозору грудну клітку пульсують галактики. — Ти народилася в одній з капсул і мала пробудитися за кілька циклів після приземлення. Але система фіксує аномальний розрив. Пройшло шість тисяч шістсот сімдесят три стандартних роки цієї галактики.

Ми з Кіпсом переглянулися. Майже шістдесят сім століть. Ця дівчина, яка стояла перед нами, була старшою за саму історію нашої цивілізації, замкнена в крижаному сні.

— Тобто... я покинула капсулу на шість тисяч років пізніше, ніж мала? — вона торкнулася свого обличчя, наче перевіряючи, чи воно не розсиплеться на пил.

— Так. Ймовірно, механізм життєзабезпечення був пошкоджений ударом. А система призупинила програму. Ти не отримала повного пакета програмування, твій розум формувався самостійно, без вказівок архітекторів.

— Розкажи, хто і навіщо мене створив? — майже вигукнула Іриска, і в її очах спалахнуло те саме відчайдушне світло, що й на стінах корабля.

Голограма замерехтіла, розпадаючись на мільярди іскор. У повітрі заструїлася золотиста димка, яка почала ущільнюватися, формуючи навколо нас панорамну візуалізацію. Це було неймовірно: стіни залу зникли, і ми опинилися посеред планети, яка здавалася вінцем творіння. Гігантські дерева-кристали перепліталися з витонченими шпилями міст, що трималися на магнітних подушках прямо над океанами з рідкого срібла. Це було ідеальне поєднання дикої природи та надтехнологій.

— Це дім твоїх творців, — голос голограми став урочистим і сумним. — Так він виглядав до того, як зник. Це Колель, колискова першої цивілізації. Її вік не можливо обчислити. Це планета тих, хто засіяв життям тисячі світів. Вони були садівниками Всесвіту. Та сталося те, що було неминучим: творіння почали жити своїм життям, еволюціонувати та змінюватися. Модернізація витіснила пам'ять, і зрештою діти забули коріння. Дехто з них, назва яких стерта з моїх даних з міркувань безпеки, повернувся до творців з наміром знищити їх.

Картинка Колелі здригнулася, наче від болю.

— Творці мали повне злиття з Всесвітом. Вони не володіли примітивною жагою до війни і не могли знищити те, що самі створили. Тому вони зробили єдине, на що були здатні. Вони вирішили підкоритися майбутньому, але залишити йому шанс. Вони більше не хотіли створювати щось, що можна легко зламати, підкорити чи запрограмувати. І вони бачили куди йдуть їх творіння. Тому вирішили створили того, хто зможе співчувати та еволюціонувати не тілом, а іскрою-душею. Когось, хто зможе все виправити, відродити їх в новому житті. Але не у вигляді творців чи когось іншого, а ідеальну істоту, яка б змогла не лише вижити у майбутньому, а й вплинути на нього.

Голограма знову набула людської подоби, але тепер вона сяяла яскравіше.

— Вони заклали первісний код людства, чистий, без штучних домішок і жорстких модифікацій, у три ідеальні істоти. Дві жінки та одного чоловіка. Одна з них, стоїть переді мною. Ніхто не знав, який ви матимете вигляд. Капсула була частиною живого організму і мала сама зафіксувати останню зміну середовища. Вона мала відтворити в коді той вигляд, який був найвідповіднішим до місця та часу вашого виходу, але при цьому нести в собі найкращі характеристики виду. Здатність вчитися, проживати біль і радість, бути справжніми. Ти не зброя і не інструмент, спадкоємице. Ти їхня остання спроба зберегти людяність у всесвіті металу та штучності, псевдолюдяності та помилкової еволюції.

Я бачив, як Іриска тремтіла, і це не був просто страх. Це було відчуття нестерпної ваги цілої загиблої цивілізації на її тендітних плечах. Я хотів зробити крок вперед, обійняти її, розділити з нею все це, але відчував, що це була її мить. Велична і самотня.