64 Розділ

Капітан Кара

Іриска, заворожена цим дивним спокоєм, зробила крок до найвищого вихору. Вона просто хотіла зрозуміти, чи це твердий метал, чи якась дивна рідина. Але варто було її долоні наблизитися на відстань кількох сантиметрів, як простір між нею та об'єктом заіскрився.

Повітря навколо дівчини раптом згустилося, перетворившись на напівпрозору лінзу. Зі стелі, яка до цього була просто темною порожнечею, вниз вдарив тонкий стовп білого вогню, який не обпікав, а лоскотав шкіру холодним озоном.

Срібні вихори почали обертатися з такою швидкістю, що перетворилися на суцільні блискучі сфери.

Можливо кожен з нас вже встиг попрощатись з життям. Але ніхто не міг відвести погляду від цього видовища.

Прямо перед Ірискою, зіткана з мільйонів світлових точок, виникла фігура. Вона не була схожа на людину: занадто довгі пальці, обличчя без рота, але з очима, що нагадували далекі пульсуючі зорі.

Голограма хитнулася вперед, копіюючи нахил голови Іриски. Замість голосу залу заповнив звук, що нагадував шепіт вітру та дзвін кришталю одночасно:

«Новий біологічний ритм зафіксовано. Перериваю режим очікування...»

Попереду в повітрі розгорнулася тривимірна карта. Вона виглядала як живе мереживо зі світла, де мільярди точок з'єднувалися в складні маршрути. Постать вказала довгим пальцем на одну з порожніх сфер у центрі зали, і та миттєво наповнилася золотистим туманом, формуючи щось на кшталт сенсорної панелі.

«Шлях прокладено за останнім вектором власників. Автопілот готовий до синхронізації. Просто торкнися, якщо готова летіти...»

Іриска відсахнулася, але карта рухалася слідом за нею, м’яко підсвічуючи її обличчя, ніби корабель уже визнав її своєю новою господинею і лише чекав підтвердження, щоб відірватися від пісків цієї забутої планети.

— Деактивуй! — закричали ми з Кіпсом разом. — Деактивуй!

— Припинити автопілот! Вимкнути! Вимкнути! — закричала налякано Іриска.

І раптом все ніби затихло. А голограма промовила вже більш людським голосом, нам навіть здалося химерно схожим на голос самої Іриски:

— Програма вимкнена. Бажаєте прослухати послання?

Іриска завмерла, розгублено поглядаючи на нас.

— Та кажи «бажаєш», не витримала Шаїра! — Я хочу знати, де ми опинилися.

— Слушна думка, — підтвердив я, відчуваючи, як по спині пробігає холодок від цієї раптової тиші.

— Бажаю прослухати! — нарешті відповіла Іриска, і лише тоді система відреагувала.

Замість постаті з дивними глибокими очима з’явилася більш жива та реалістична постать у довгому безформеному балахоні та капюшоні. Але голос був надто реалістичним, як і рухи м'які, спокійні, позбавлені тої механічної чіткості, що була притаманна першій проєкції.

Постать повільно підняла руки, і тканина її віртуального балахона пішла важкими складками, наче під власною вагою. Обличчя в тіні капюшона залишалося ледь помітним, але ми чітко бачили рух губ.

«Якщо ти чуєш це, значить, "Пробудження" спрацювало на генетичний резонанс твого виду. Ми не знаємо, скільки циклів пройшло з моменту, як зорі нашої системи почали згасати. Для нас цей корабель був ковчегом, єдиним шансом на виживання, а для вас він ключ до майбутнього. Маю отримати доступ до всіх баз корабля.»

Постать зробила крок вперед, виходячи за межі світлового стовпа. Її рухи були настільки природними, що Кіпс мимоволі зробив крок назад, притиснувши руку до руків'я свого бластера.

Голос голограми став на тон нижчим, майже інтимним, наповненим якоюсь майже батьківською тугою.

«Корабель з планетарного об'єкта 7-Г, який колись називався Сапфіровим Берегом. Але не шукайте його на своїх картах. Ми стерли координати цього сектору з усіх баз даних Галактики ще до того, як велика темрява поглинула перші сонячні шляхи. Ви не просто знайшли старий корабель. Ви знайшли ковчег із життям. Інші вже прокинулись, чи ти перша?»

— Ти мене питаєш? Ти зі мною розмовляєш? — запитала Іриска, зробивши крок вперед. Вона підійшла впритул до мерехтливого світла, намагаючись зазирнути під глибоку тінь капюшона, щоб знайти там очі, які б належали живій істоті.

Постать у балахоні повільно простягнула руку, і над її долонею закрутився маленький вихор чорного пилу. Він був моторошно схожий на той самий пісок, який ми щойно струшували зі свого взуття зовні, але цей пил не був мертвим. Він пульсував, світився зсередини тривожним червоним світлом, наче в кожній піщинці билося крихітне розгніване серце.

— Я лише запис, — спокійно відповіла постать, і відлуння цього голосу прокотилося по залу, змушуючи вібрувати дзеркальну підлогу. — Але я маю доступ до всієї пам’яті корабля і можу відповідати на питання в реальному часі. Моя матриця побудована так, щоб вести діалог з пробудженими. Ви даєте дозвіл?

Іриска затамувала подих. Її обличчя, підсвічене червоними іскрами вихору, здавалося блідим і напруженим.

— Так, даю! Відповідай, хто я? — запитала вона пошепки, і це питання прозвучало так, ніби вона ставила його собі все життя. — І хто такі інші?

Раптом світло, що виходило від голограми, різко змінило спектр. Тонкий промінь, схожий на нитку розпеченого золота, огорнув зап’ястя Іриски. Її власне татуювання чи то чип під шкірою, раптом ожив. Голограма на її шкірі відреагувала активним рухом, символи почали перетікати один в одного, наче живі срібні змії.

— Ваш код каже мені, що ви прокинулися неправильно. Є помилка, — промовив голос із глибоким жалем. Постать у капюшоні схилила голову, вивчаючи сяйво на руці дівчини. — Ви не володієте всією пам’яттю, якою вас наділили творці. Процес інтеграції було перервано занадто рано. Ви спадок, що не згадав, бо не отримали цих спогадів.

Іриска здригнулася, її пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Розкажи! Все, що відбулося... і хто я насправді? Хто мої творці? Що взагалі відбувається?

Я бачив, як вона вже тремтіла в передчутті. Це було сумішшю страху і якоїсь несамовитої надії. Я мимоволі зробив крок назад, тягнучи за собою Шаїру та Кіпса. Повітря навколо них двох стало настільки густим від електрики, що ми там були зайвими. Це мала бути лише її мить. Момент зустрічі зі справжнім «я», яке можливо спало в пісках тисячі років.