63 Розділ

Кара пожвавився. Видно, що в голові в нього щось склалось. Не пояснюючи, він обходить Іриску зі спини, щойно та підійшла. Бере її за зап’ясток і обережно тягне вниз разом із собою. Опускається на одне коліно, веде її рукою над поверхнею піску, не торкаючись.

Я кривлюсь, дивлячись на це.

— Що ти робиш? — нарешті питає Іриска. Спокійно, але руку трохи напружує.

— Як ви не розумієте, невже досі не дійшло? — відказує Кара, не відриваючи погляду від її зап’ястка.

І тут мене прошиває.

— Звісно. У Іриски ж є ключ.

Кара ледь киває, навіть не глянувши в мій бік. Іриска переводить погляд з нього на мене.

— Справді? Я маю ключ?

— Так, — коротко відповідає Кара. — Твоя голограма. Саркофаг відреагував саме на тебе. Тому ми тут. Якщо під нами щось є, воно теж має тебе розпізнати за допомоги голограми іриса.

Він трохи опускає її руку нижче, майже до самої поверхні.

— А ви теж це бачите? — тихіше каже Шаїра, нахиляючись ближче до Іриски.

Я одразу дивлюсь туди ж.

Спочатку з’являється світіння, як слабкий контур під шкірою, потім лінії, які повільно складаються в знайому геометрію. Голограма розгортається, але якось нерівно.

Я присідаю поруч, щоб бачити чіткіше.

— Продовжуй, — кажу, не відводячи погляду.

Кілька секунд усе йде стабільно, але потім ритм збивається. Одна з ліній просідає, світло миготить не в такт.

— Стоп. Зупинись, — кажу вже різкіше. — Воно реагує, але нестабільно.

Іриска одразу завмирає. Голограма зависає в напіврозкритому стані. Кара хмуриться, дивиться то на її руку, то на поверхню під нами.

— Минулого разу було інакше, — каже він. — Воно відкривалось чітко, як за схемою. А зараз… ніби щось не дає.

Він проводить пальцями по її зап’ястку, не відводячи погляду від голограми.

— Або ми щось робимо не так, або це місце працює інакше.

— Відійдіть! — Іриска промовила спокійно, але в голосі відчувалася рідкісна серйозність. — Думаю… поки ви поруч, воно не спрацює.

Ми поступово відійшли, і з кожним кроком я помічав, як змінюється ритм її дій. Спершу це було ледь помітно, як тремтіння під пальцями, легкі коливання повітря навколо. Потім усе стало ясніше: ритм стабільний, глибокий, якийсь величезний, але спокійний, упевнений. Немов серце чогось гігантського, живого, і водночас контролює себе. Наче вібрація цілої планети чи серцебиття справжнього синього кита. Світло повільно огортало її руки, і коли вона підняла очі, я відчув короткий шок: там була сила, яку я раніше не помічав. Але це не лякало, навпаки, це зачіпало інстинкти. А потім, у наступну мить, її вже не стало.

Ми миттєво кинулися до неї, кликали її ім’я, з передчуттям небезпеки та чогось невідворотного.  

Та коли дісталися місця, наші серця трохи заспокоїлися: перед нами відчинявся нижній люк.

— Ей, як вам фокус? — Іриска махнула нам знизу долонею. — Я думала, падатиму довго, але тут, здається, лише кілька ярусів. Спускайтесь.

Тунель був неширокий, але не вузький, приблизно стільки, щоб ми йшли по одному. Стінки зроблені з невідомого матеріалу, гладкі, блискучі, але без віддзеркалень. Світло не відбивалося, воно ніби ковзало поверхнею, м’яко підсвічуючи простір. В кінці тунелю брама наче сама відкривалася, реагуючи на присутність Іриски. Вона йшла попереду, а тунель немов її зустрічав. Тут все реагувало на неї.

Брама у формі кола повільно відчинилася, коли вона наблизилася. Ми пробралися крізь нього й опинилися в приміщенні, яке заперечувало все, що ми знали про техніку. Тут не було ламп, але все навколо випромінювало м’яке, фосфоричне сяйво, що йшло прямо зі стін. Самі стіни здавалися не металевими, а зробленими з темного застиглого скла, всередині якого, наче в акваріумі, плавали золотисті нитки енергії.

Під ногами була дзеркальна поверхня, яка не відбивала нас, а показувала зовсім інше, небо із яскравими туманностями та невідомими планетами. У центрі зали височіли химерні конструкції, схожі на застиглі вихори срібної ртуті. Жодної кнопки, жодного екрана чи звичного дроту. Це було схоже на кабіну корабля, побудованого не інженерами, а поетами чи богами.

— Та щоб мене в чорну діру засмоктало! – захоплено видався я, з враженим поглядом скануючи все навколо, і чим довше дивився, тим складніше було зібрати це в щось зрозуміле.

Поверхні ніби текли під поглядом, лінії не сходились у звичні форми, а простір поводився так, наче сам вирішував, що показувати, а що ні.

— Не знаю що це, але це неймовірна краса!

Кара не перебив, лише повільно перевів погляд з однієї стіни на іншу, затримуючись на місцях, де світло поводилось інакше, не відбивалось, а ніби вбиралось у матеріал, і зробив крок ближче, трохи змістився вбік, перевіряючи кут, ніби шукав підтвердження своїм думкам.

— Це корабель! – промовив Кара, вже впевненіше, але без зайвої гучності, як людина, яка не любить говорити наперед. – Я думаю, що це корабель обладнаний невідомою технологією. Я майже впевнений, що саркофаг був частиною цього, — він коротко глянув у глиб зали, ніби намагаючись скласти маршрут або уявити масштаб, — Відчуття, що між ними є зв'язок.