61 Розділ

Ми стрибали, поки ноги не почали тремтіти від втоми. Рух за рухом, однаковий ритм, одна й та сама глуха віддача в землю. Жодних змін. Георадар не виявив закономірності. Зрештою ми просто попадали на місці, хто як встиг. Пил навіть не піднявся, ніби поверхня не визнавала наших зусиль.

Кара сів поруч, обережно опустив георадар на землю і провів рукою по обличчю, стираючи втому, яку вже не приховаєш.

— Ці ваші стрибки виснажують, — тихо кинула Шаїра. — Мені треба поповнити запас електролітів.

Кіпс, не підводячись, кинув у її бік порожню пляшку. Вона глухо вдарилась об ґрунт і залишилась лежати, не перекотившись навіть на сантиметр.

— Тепер тільки на зореліт повертатись, — буркнув він. — Вода скінчилась. Ну як тобі, Шаїрочко, подобається мандрувати планетою?

— Та ну тебе в чорну діру, — огризнулась вона і розкинулась на землі, витягнувши руки й ноги в різні боки. — Зате тут тиша та спокій.

Я глянула на Кару, що сидів поруч. Його профіль був спокійний і рідний. І в цей момент я раптом зрозуміла, що Шаїра має рацію. У всьому цьому був свій плюс. Я провела поглядом по команді, по цих дивних, неідеальних, але вже своїх людях.

Я ледь нахилилась і опустила голову на плече Кари. І раптом стало не так важливо, що ми нічого не знайшли. Зрештою головним стали зовсім не пошуки мого минулого, а сам шлях.

— Ей… а це так і повинно бути? — раптом підозріло запитала Шаїра.

Я одразу підняла голову. Вона вже не лежала, а повільно піднімалася, спершись на руки. Її погляд був прикутий до землі прямо перед собою.

Кіпс миттєво ожив. Він перевернувся, став навколішки і майже підповз до неї на чотирьох, нахиляючись так низько, ніби боявся щось пропустити.

— Знайшли. Це тут! — вигукнув він, і в голосі з’явилось те саме захоплення, яке неможливо підробити.

Кара підскочив одним рухом і вже за секунду був поруч. Він опустився ближче до поверхні, провів рукою над ґрунтом, ніби перевіряючи щось, що не видно очима. Його погляд різко змінився, з’явилася зібраність і знайоме задоволення від того, що пазл почав складатися.

— Вібрації, — коротко сказав він.

Я теж опустилась поруч, майже торкнувшись колінами поверхні, і придивилась. Спочатку нічого не змогла вловити, але за мить помітила, як дрібні піщинки ледь відриваються від ґрунту. Вони тремтіли, підскакували на частку міліметра і знову опускалися, ніби їх щось штовхало знизу, але не давало вирватися повністю.

— Що це означає? — тихо запитала я, не відводячи погляду.

— Це статика, — одразу відповів Кара. — Рівень іонізації тут такий, що в тебе зараз волосся на потилиці стане дибки.

Я мимоволі провела пальцями по шиї. Легке поколювання справді було, майже непомітне, але тепер, коли він це сказав, відчуття стало чіткішим.

— Це означає, що прямо під нами працює щось велике, — продовжив він, уже впевненіше. — Якесь джерело живлення. Воно пробиває крізь товщу породи і дає такий ефект на поверхні. Ми стоїмо не на землі. Ми стоїмо на даху.

Він різко підвівся і обвів нас поглядом.

— Шукайте вхід.

Цього разу я не вагалась. Піднялася і, майже інстинктивно, трохи підстрибнула ще раз. Удар об поверхню відчувся інакше. Не було тієї глухої, розсіяної віддачі. Під ногами з’явилась щільність, ніби шар під нами був тонший, ніж здавалося.

Я застигла на місці, намагаючись вловити це відчуття ще раз.

Отже, радар не помилився. Під нами справді щось було.

— Схоже, ми дострибалися, — весело заключив Кіпс.