59 Розділ

Планета зустріла нас тишею. Не просто відсутністю звуків, а дивним ефектом, ніби вони не встигають народитися. Кроки глухо віддавалися під ногами, але не розходилися далі, не поверталися луною. Через це вуха починали чіплятися за дрібниці. Шурхіт тканини комбінезона здавався надто виразним, клацання фіксаторів різким, а власне дихання звучало неприродно близько.

Ми йшли вже хвилин двадцять. Показники трималися в зеленій нормі без жодних коливань. Атмосфера стабільна, склад передбачуваний, рівень кисню рівний. Радари не показували нічого. Жодного руху, жодного сигналу, навіть слабких фонових збурень, які зазвичай дає хоч якась форма життя. До точки призначення залишалося кілька хвилин.

Нас оточувала пустеля. Але не звична. Ґрунт під ногами був щільний, трохи шорсткий, ніби спечений у суцільну плиту. Тонкі тріщини розходилися в різні боки, але не розсипалися і не кришилися. Пісок не здіймався, не було навіть натяку на вітер. Поверхня виглядала так, ніби її колись сформували і залишили без змін на дуже довгий час.

Кара йшов попереду з георадаром. Пристрій тихо гудів, пропускаючи імпульси крізь ґрунт, іноді змінював тон, коротко і майже непомітно. Кара рухався впевнено, але обережно. Він не просто прокладав шлях, а вибирав його, підлаштовуючи кроки під дані сканування. Ми не знали чи не берегла ця пустеля таємниць, щось на кшталт сипучих пісків.

— Це так дивно, — озвалася Шаїра, трохи пригальмувавши і роззираючись навколо. Її голос у цій тиші прозвучав надто виразно. — Суцільна пустеля. Як тут можна було знайти древній надсучасний саркофаг, створений за допомогою біоінженерії. Чи могла бути помилка в зчитаних координатах?

Я нічого не сказала, але думка зачепилася. Вона вже крутилася десь на краю свідомості. Просто Шаїра озвучила її першою. Тут було занадто чисто. Занадто правильно. Ніби хтось прибрав усе зайве.

Кара не зупинився, лише трохи повернув голову.

— Я був тоді з Ірискою і впевнений, ці координати призначалися саме для неї. Не думаю, що там могла бути помилка. Якщо система саркофага настільки складна, як ми бачили, помилки не може бути.

Його голос залишався рівним, але погляд на мить ковзнув у мій бік. Коротко, без зайвого руху, ніби він перевіряв мою реакцію.

— Підтримую, — озвався Кіпс позаду. Я почула, як він щось підкрутив на зап’ясті. — Було б значно дивніше, якби координати, отримані таким шляхом, виявилися помилковими. Це єдине, що зберегла система та буквально віддала їх Ірисці.

Я різко зупинилася. Озирнулася ще раз, вже повільніше. Горизонт рівний, без орієнтирів. Ні виступів, ні тіней, ні змін у текстурі.

— Але тут нічого немає! — вирвалося в мене. Я топнула ногою, і звук одразу зник, ніби його просто стерли.

— Всім завмерти, — раптом різко кинув Кара.

Його голос не був гучним, але в ньому було щось таке, що змусило мене зупинитися ще до того, як я встигла усвідомити команду. Нога зависла в повітрі на півкроку і обережно повернулась назад. Кара стояв попереду, не рухаючись. Його погляд буквально прилип до георадара, пальці стиснули корпус пристрою сильніше, ніж зазвичай.

— Щось бачиш? — одразу озвався Кіпс. У його голосі з’явилась напруга, хоч він і намагався втримати звичну легкість.

— Вже нічого, — відповів Кара після короткої паузи. У його голосі майнула розгубленість, майже непомітна, але я її вловила. — Здалося, що радар щось показав.

Я мимоволі перевела погляд під ноги. Та ж сама рівна поверхня, ті ж тріщини, нічого нового.

— Радар — річ тонка, — пробурчав Кіпс, обережно промацуючи підошвою тріщину. — Ти головне скажи, якщо він покаже бездонну прірву, добре? Я б хотів встигнути морально підготуватися до польоту.

Кара затримався ще на секунду, ніби чекав, чи не повториться сигнал. Потім повільно випрямився.

— Йдемо далі. Шаїро, скільки метрів?

Вона не відповіла одразу. Я почула, як вона щось швидко перевіряє, пальці ковзають по панелі. Ми зробили ще кілька кроків. Кожен з них тепер відчувався чіткіше, ніби я перевіряла ґрунт перед собою, хоча зовні нічого не змінилося.

— Власне… ми прийшли, — нарешті сказала вона. — Це тут.

Ми зупинилися.

Я повільно озирнулася навколо. Той самий горизонт, ті ж самі тріщини під ногами. Нічого, за що можна було б зачепитися поглядом. Десь на межі зору тремтіли слабкі міражі, спотворюючи лінії, але не створюючи нічого конкретного. Сонце вже піднялося вище, і тепло почало відчутніше тиснути на комбінезон, ніби підганяло нас не затримуватись.

— І де шукати? — озвався Кіпс, озираючись повільно, але уважно. Його плечі трохи напружилися, хоча він і намагався виглядати розслабленим.

— Маємо подумати, — відповів Кара.

Його погляд знову мовчки ковзнув по мені, швидко, майже мимохідь, і відразу пішов далі. Але я це помітила. Він не був упевнений. І це вже саме по собі насторожувало.

— Кіпсе, проскануй усе, що можеш. Зверни увагу на будь-які відхилення. Шаїро, перевір координати, — він говорив чітко, повертаючи контроль у голос. Потім знову подивився на мене, цього разу не відводячи погляду. — Іриско… озирнись тут. Ти єдина, хто має зв’язок з цією планетою. Можливо, відчуєш щось раніше за нас.

Я ледь помітно кивнула, хоча всередині нічого не відгукнулося.

Я не впізнавала це місце. Не відчувала нічого знайомого, поки ми йшли сюди. І зараз теж не було жодного натяку, що щось зміниться лише тому, що ми зупинилися саме тут.