58 Розділ

— Система не показує жодних біохімічних загроз, — втрутився Кара. — Не варто через це хвилюватися.

Голос спокійний, рівний, але я вже навчилась ловити відтінки: він не просто цитував дані, він їх перевірив і прийняв рішення. Його погляд ковзнув по панелях, затримався на мені трохи довше, ніж на інших.

— Так, а як щодо Термінуса? — я трохи подалася вперед, переводячи увагу з Кіпса на нього.

Кіпс тихо пирхнув.

— Іриско, та ми її навіть не сканували, — кинув він легко, відмахнувшись вільною рукою. — Я ж вашим сканером був. І провідником за сумісництвом.

Я повільно видихнула, на секунду заплющивши очі, ніби намагалась скласти в голові всі ці геніальні рішення.

— Ви казали, що вже понад десять років разом мандруєте, — я знову глянула на них, по черзі, — і досі не маєте нормальних протоколів безпеки?

Кіпс одразу ожив. Він навіть трохи подався вперед, ніби я щойно кинула йому щось цікавіше за будь-які координати.

— Де ти цього нахваталась? — в його голосі з’явився знайомий сарказм. — Що, знову читала інструкції з техніки безпеки польоту?

— Я багато чого прочитала за цей час, — відповіла я спокійніше, ніж відчувала. — І схоже, ви про половину з цього навіть не здогадувались.

Кіпс відкрив рот, ніби збирався щось відрізати, але не встиг.

Шаїра поруч тихо фиркнула, а потім уже не стрималась і приснула зі сміху, прикривши рот долонею.

— Я обожнюю ваші перепалки, — видихнула вона крізь сміх, переводячи погляд з мене на Кіпса. — Це щось з чимось.

Кара лише ледь похитав головою, але в кутику його губ майнула тінь усмішки. Він не втручався — просто спостерігав, як ми з Кіпсом вкотре намагаємось визначити, хто з нас більша проблема для цієї місії. І, здається, його це цілком влаштовувало.

— Так, час відпочити, — повідомив Кара, підводячись із крісла спокійно та зосереджено. Його голос не підвищувався, але команда в ньому звучала чітко. — Невідомо, наскільки ми затримаємось на планеті і з чим зіштовхнемось. Тому наказую всім іти по каютах і хоча б трохи поспати.

Я озирнулася на кабіну і на розкидані спорядження, відкриті відсіки, власний рюкзак, який я щойно перетрусила до останнього фіксатора.

— Ей. Я думала, ми одразу вирушимо? — відповіла я, машинально підправляючи ремінь, що перекосився під час зборів. Безлад, який я тут влаштувала, раптом почав дратувати.

Кара не відповів одразу. Він просто підійшов ближче. Повз нас уже проходили Кіпс з Шаїрою. А він зупинився саме переді мною, відсікаючи всіх інших.

Кіпс на мить затримався поруч.

— Гарного всім відпочинку… Іриско, про техніку безпеки не забувай. В каюті вона, знаєш, теж іноді критично важлива.
Він захихикав і вийшов, навіть не озирнувшись.

Шаїра зам’ялась на секунду, глянула на мене з тим самим м’яким співчуттям, яке вона іноді дозволяла собі.

— Іриско, все буде добре, — сказала вона тихо й одразу ж вийшла слідом за ним.

Кабіна швидко спорожніла. Шум систем став помітнішим, рівний гул обшивки повернувся у вуха.

Кара стояв впритул. Настільки близько, що я відчувала тепло його тіла крізь тканину комбінезона, ловила кожен ледь помітний рух грудей на вдиху. Простір між нами зник. Не фізично, але ніби перестав мати значення.

— Я розумію, як тобі хвилююче і як не терпиться спуститись на планету, — сказав він тихіше. Не як капітан. — Але зараз для всіх єдине правильне рішення це добре відпочити. Подорож виснажила нас більше, ніж здається. Повір, варто тобі лише лягти і ти заснеш раніше, ніж встигнеш про це подумати. Так працює організм. При постійній напрузі ми не завжди помічаємо, наскільки вже на межі.

Я опустила погляд на секунду.

— Я все розумію, Кара… — тихо відповіла я. — Я просто… не знаю, як це описати. Те, що відчуваю.

Він не поспішав. Не відводив погляду.

— Я знаю.

Його обличчя було так близько, що я вже не розрізняла деталей — лише погляд, рух губ, тепло. Він нахилився зовсім трохи, без різкості, без тиску, ніби давав мені час відступити, якщо захочу.

Я не відступила.

Його короткий дотик був ледь відчутний, швидше як перевірка, ніж справжній поцілунок. Наче він лише торкнувся моїх губ, залишивши по собі тепло, яке не зникло одразу, а розтеклося всередині тихим, знайомим відчуттям.

— Я не тисну? — тихо запитав він, майже не віддаляючись. Його голос став глухішим, ближчим, і я відчула, як його губи знову ковзнули по моїх — цього разу повільніше, впевненіше, але все ще без напору, ніби він уважно ловив кожну мою реакцію.

Я не відступила. Навпаки, я сама скоротила ту мізерну відстань, що ще залишалась.

— Звісно ні, — відповіла я тихіше, ніж хотіла, відчуваючи, як слова ледь встигають за думками. — Ти завжди поруч, коли потрібен. Я про це й мріяти не могла.

Моя рука сама знайшла його зап’ястя, затрималась там на мить, відчуваючи тепло шкіри під пальцями. Він не рухався різко, не поспішав — просто залишався поруч, даючи цьому моменту статися так, як він є, без зайвих слів і без потреби щось доводити.