57 Розділ

Маршрут уперто не підтверджувався. Системи мовчали так, ніби ми намагалися говорити з порожнечею, але розрахунки Кіпса, підсилені моїми правками, впиралися в одну й ту саму точку. Саме туди ми і скерували зореліт. І якщо вірити цим сухим цифрам, то гігант попереду це масивний, з нерівним ореолом атмосфери, що мерехтів у зовнішніх сенсорах, і був нашою ціллю. Наче щось там постійно рухалося під хмарами і було точкою висадки.

Залишалося лише вирахувати точні наземні координати. Інакше доведеться мотатися по всій поверхні, як сліпі, шукаючи щось, що навіть не можемо нормально описати. Благо, всі необхідні цифри для розрахунків ми мали.

Кіпс зробив ковток із чашки, скривився і поставив її на край панелі так, ніби перевіряв, чи витримає нерви у системи керування. Він скосив погляд на показники, провів пальцями по голографічній сітці, ніби розтягував її вручну.

— Сканер показує: жодної живої істоти. Лише мікроорганізми, — пробурмотів він, і кутик його губ ледь сіпнувся. — І це чудово. Значить, вона все-таки має мешканців. Дихати можна без допоміжних засобів. Система каже, що рівень кисню в нормі.

Шаїра, не підводячись зі свого місця, трохи подалася вперед, впершись ліктями в коліна. Її погляд ковзнув по екрану, потім повернувся до Кіпса з тим самим сумнівом, який вона навіть не намагалася приховати.

— А можуть твої системи помилитись? Так само, як під час польоту сюди?

Кіпс тихо хмикнув, навіть не обертаючись.

— Ну ти можеш залишитись на кораблі.

— Ще чого, — вона одразу випросталась, ніби її зачепили. — Ми стільки пройшли заради цієї планети. Я теж хочу побачити, що там.

Я стояла посеред кабіни, майже не рухаючись. Комбінезон зі спорядженням сидів ідеально. Підлаштований під тіло, з легким тиском у потрібних місцях, щоб не заважати рухам. Але відчуття було дивне, ніби я щось пропустила. Бластер уже закріплений на нозі. Вага знайома, майже заспокійлива. Сканер повітря на поясі, трохи холодить крізь тканину. Я машинально перевірила застібки ще раз, провела пальцями по краю рюкзака. Всередині ті самі регенераційні стимпаки та радіосистема, здатна ловити сигнал навіть з чорної діри. Після Термінуса ми вже не мали право на помилку.  

— Але треба, щоб хтось залишився на кораблі, — не вгамовувався Кіпс, тепер уже обернувшись і дивлячись прямо на нас, з тією напівсерйозною напругою, яку він завжди ховав під іронією.

Кара, який до цього мовчки спостерігав за всіма, сперся плечем об край панелі і спокійно кинув:

— В нас є Бантик.

Я ледь скосила погляд у його бік. Бантик скромно залишався в стороні, схоже його новий досвід нарешті визнав в Карі капітана.

— Ти керування андроїду довіриш? — Кіпс підняв брову, і в його голосі з’явилася та сама насмішка, яка зазвичай передує сварці або дуже поганій ідеї.

— Керування буде віддаленим, — без поспіху відповів Кара. — Йому доведеться лише запустити системи. 

Кіпс кілька секунд дивився на нього, ніби прикидав, чи варто зараз починати сперечатися. Потім пирхнув і відкинувся назад.

— Прекрасно. Значить, я з вами, — жваво вигукнула Шаїра.

Я все ще перебирала в голові варіанти, що ще може знадобитися. Пальці самі перевірили ще один фіксатор, потім інший. Відчуття не відпускало.

— Іриско, ти хвилюєшся? — голос Кари пролунав ближче, ніж я очікувала.

Я підвела очі і одразу зрозуміла. Уся кабіна ніби трохи змінилася: крісла розгорнуті, фіксатори клацнули, і тепер усі дивляться прямо на мене. Навіть підсвітка панелей лягла так, що я опинилась у центрі цієї імпровізованої наради. Чудово. Саме те, чого мені зараз бракувало.

— Звісно, хвилююсь, — відповіла я рівно, хоча пальці самі знайшли край ременя на плечі й стиснули його сильніше, ніж треба. — Як думаєте, треба брати знезаражувач? А раптом там ховається якийсь древній вірус. Не дарма система не відображає повні дані.

Кіпс відсьорбнув зі своєї чашки, а потім лиш відповів.

— Якщо там і ховається якийсь древній вірус, — протягнув він, з ледь помітною усмішкою, — знезаражувач тобі не допоможе. Бери краще звукові гранати. Від вірусів не поможуть, але зарадити зможуть.

Я скосила на нього очі. Він сидів розвалившись, ліктем упершись у підлокітник, чашка балансувала в руці так, ніби грався з нею. Жодної напруги. Наче ми не збирались висаджуватись на невідому планету, а обирали, що взяти на пікнік.