55 Розділ

Це був неймовірно довгий і виснажливий політ. Не через відстань, а через те, як ми його проходили. Маршрут доводилося прокладати майже наосліп, балансуючи між холодною математичною точністю координат і дірявими, як решето, даними навігатора. І що ближче ми підбирались до потрібного сектору, то гірше ставало: автопілот починав буквально істерити, викидаючи критичні помилки одну за одною. Алгоритми впирались, як вперті ідіоти, і відмовлялись вести корабель у порожнечу, сприймаючи відсутність даних не як невідомість, а як пряму загрозу.

Кіпс лютував тихо, але з кожною новою помилкою його рухи ставали різкішими. Він не бив по панелі, він її різав, швидко, точно, перебудовуючи маршрут, який система все одно відмовлялась приймати. В якийсь момент він просто видихнув крізь зуби і відкинувся в кріслі, дивлячись на екран так, ніби ще трохи і той здасться під його поглядом.

Кара пішов іншим шляхом. Він вручну фільтрував шуми на сканерах дальньої дії, намагаючись витягти хоч щось корисне з цього хаосу сигналів. Кілька разів він зависав, вдивляючись у показники, а потім різко змінював налаштування, ніби щось вловив.

І зрештою не витримав.

Система безпеки відключилась майже беззвучно.

— Кара… — я повернула голову.

— Автопілот відключений, — коротко кинув він, не дивлячись на мене. — І вся система безпеки разом із ним.

Тобто тепер ніхто не попередить нас, якщо ми влетимо в метеоритний потік, не скоригує курс, якщо нас поведе в гравітаційну яму, не витягне, якщо ми почнемо завалюватись у гравітаційну хвилю. Нічого.

Тільки ми.

Ручна корекція курсу перетворилась на безкінечну задачу з десятками змінних. Кожен маневр доводилось прораховувати на ходу, без нормальної карти, без підтвердження системи. Ми рухались через сектор, який система бачила частково, і тому база просто не бачила половину того, що було перед нами.

І це було найгірше.

Ми опинились у дивному куточку галактики. Не порожньому, що дивно. Сигнали поводились нестабільно, об’єкти то з’являлись, то зникали зі сканерів, ніби сама система не хотіла, щоб її хтось читав. Було схоже на те, що хтось добре попіклувався, щоб цим шляхом не літали випадкові туристи.

І тим дивніше було розуміти, що Хижень сюди якось дістався.

І ще дивніше, що я тут вже була.

Ми кілька тижнів балансувала в такому режимі.

— Кіпсе, йди відпочинь, — сказала я, нарешті відриваючи погляд від панелі. — Наша черга з Карою. Шаїра вже завершила сканування корпусу на мікротріщини після проходження турбулентності. Кілька годин корабель витримає без тебе.

Він глянув на мене з-під лоба, ніби хотів щось сказати, але лише хмикнув і підвівся. Його плече зачепило спинку крісла, коли він проходив повз. Дрібниця, але я вперше за цей час помітила, наскільки він виснажений.

Я зайняла його місце. Крісло ще зберігало тепло. Кара сів поруч, майже відразу.

Він не виглядав втомленим. Але я знала цей стан — коли тіло ще тримається, а напруга вже давно в’їлась глибше, ніж м’язи.

З того моменту, як ми вийшли з гіперстрибка і втратили можливість знову його використати, усе стало складнішим. Звичайний політ, який зазвичай був фоном, перетворився на постійне випробування. Ми змушені були частково відключити системи корабля, щоб він сам не вирішив врятувати нас і не викинув назад, розпізнавши наш курс як помилку.

Рухаючись наосліп, ми мали лише базові орієнтири. Але цього було замало. Ми не знали, що саме нас чекає попереду.

— Іриско… — тихо озвався Кара, не відводячи погляду від екранів. — Ти це відчуваєш?

Я ковзнула пальцями по панелі, дивлячись, як дані знову починають плисти, ніби не хочуть складатись у чітку картину.

— Так.

— Я майже певен, що це не просто збій, — Кара провів пальцями по панелі, збільшуючи ділянку простору, де сигнали ламались і зникали. — Тут щось створює перешкоди. Цілеспрямовано. І, швидше за все, давно. Імперці не просто так обмежили доступ до координат цієї частини Галактики.

Я повернула до нього голову, вловлюючи в його голосі готовий висновок.

— Ти про що?

Його погляд ковзнув по голограмі, ніби він намагався зібрати шматки картини в одне ціле, і тільки потім знову глянув на мене.

— Про те, що ми на вірному шляху, — коротко сказав він. — Десь є джерело цих перешкод. І мої інстинкти підказують, що джерелом може бути та сама планета, яку ми шукаємо.

Я глибоко видихнула, не відводячи погляду від розмитої точки на екрані. Вона ніби дражнила — близька, але все ще недосяжна. Його слова лише закріпили одне. Я ближче до відповіді, ніж будь-коли.

— Тобто ми вже майже на місці… — тихо сказала я, більше собі, ніж йому.