53 Розділ

Кіпс тим часом сидів у кріслі пілота, втупившись у голографічну карту так, ніби вона могла відповісти, якщо дивитись достатньо довго. Координати, витягнуті із саркофага, вже були внесені в систему. Вони пульсували слабким, рівним світлом, як мітка, що терпляче чекала, поки ми нарешті наважимось.

Він уже втретє прокладав маршрут.
І втретє стирав.

Його пальці зависали над панеллю, іноді на секунду довше, ніж потрібно, а потім різко рухались, перебудовуючи траєкторію. Він прокручував варіанти швидко, майже машинально: обходив гравітаційні колодязі, відмічав нестабільні ділянки простору, підтягував старі контрабандні коридори, які давно мали бути забутими, але все ще працювали для тих, хто знав, де шукати.

Але кожного разу зупинявся. Не натискав підтвердження. Я бачила це зі свого місця. Лис не сумнівався, він обирав.

— Ось яка дивна штука… — нарешті озвався Кіпс, не відриваючи погляду від панелі. Голос у нього був задумливий, але в ньому чітко відчувалась напруга, яку він не любив показувати.

— Я знав, що просто не буде, — озвався Кара позаду. Я навіть не почула, як він зайшов у відсік, але його присутність відчулась одразу — стабільна, зібрана. Він підійшов ближче, сперся рукою об край панелі, нахилившись до голограми.

— У нас настільки точні координати, що, прибувши на планету, ми зможемо знайти точку з похибкою в кілька сантиметрів, — продовжив Кіпс, ковзаючи пальцями по інтерфейсу. — Але прокласти маршрут ліцензійною системою неможливо.

Кара трохи примружився.

— То проклади тією, яку ти зламав.

Кіпс коротко хмикнув, навіть не глянувши на нього.

— Я так і роблю. Але навіть вона виводить попередження.

Він зупинив рух пальців, і на екрані спалахнув червоний маркер. Система не забороняла. Вона про щось попереджала.

Я відкинулась у кріслі Кара, повільно склавши руки на грудях, і перевела погляд на ілюмінатор. За склом — сірий термінал, чужі кораблі, що стояли рядами, як мовчазні свідки чужих історій. Шаїра мала вже повернутись із припасами та виконаним завданням, але поки що її не було.

Минуло кілька днів після пробудження. Моє тіло вже не відгукувалось болем на кожен рух, але всередині залишалось тихе, вперте відчуття, майже, як те попередження на екрані.

— То, може, це знак, — кинула я, без тиску, швидше перевіряючи реакцію.

Обидва навіть не одразу відповіли. Лише кинули на мене ті самі однакові погляди, де змішувались поблажливість і звичка не вірити в знаки, коли є цифри й розрахунки.

Я ледь смикнула бровою.

— Дуже переконливо.

— Іриско… — Кіпс видихнув, але без роздратування. — А може, ти нам допоможеш.

Він нарешті глянув на мене.

— Тобі це нічого не нагадує?

Не чекаючи відповіді, він вивів маршрут на великий екран над панеллю керування. Голограма розгорнулась ширше, простір галактики почав стискатись під його командами — сектора, системи, орбіти — поки не залишилась лише та сама точка. Він звузив масштаб ще сильніше.

— Чесно, я взагалі не розумію, що тут має відображатися. — Я провела пальцями по голографічній панелі, розширюючи сектор. Порожньо. Лише сітка координат і мертва тиша. — Системи є, орбіти є… А де сама планета? Що сканує програма? І що я повинна розпізнати?

Кіпс нахилився ближче до проєкції, примружився, ніби міг витягнути щось із цієї порожнечі силою погляду, і лише тоді видихнув:

— У тому й проблема. Сектор не відображається повністю. Навіть наша зламана система, якій доступний кожен куточок Галактики, цього разу вперлася і вперто каже, що планета непридатна. Ні для життя, ні для посадки.

Ніхто і думав, що буде просто.