48 Розділ

Кілька секунд ми знову мовчали.

Я повільно вдихнула і тільки тоді дозволила собі подумати про інше.

— А де ми зараз?

Кара коротко видихнув, ніби повертаючись у реальність.

— У секторі, який навіть навігатори не люблять, — відповів він. — Кіпс витяг нас у систему без придатних для життя планет. Тут агресивне поле, нестабільні гравітаційні кишені, плюс постійні збої в сканерах. Ідеальне місце, щоб зникнути.

— Тобто ми ховаємось у дірі, де навіть жити нормально не можна, — тихо підсумувала я.

— Якщо коротко — так, — ледь усміхнувся він. — Але Кіпс знає кілька безпечних кишень, де можна зависнути без сигналу назовні. Ми зараз в одній із них.

Я повільно кивнула, обережно змінивши положення. Біль відгукнувся, але вже не так гостро.

— Ми не можемо тут сидіти вічно, — сказала я після паузи.

— Можна вийти з каюти і прогулятись, — відповів він швидко.

— Я не про це. Ти зрозумів.

Він видихнув, здавшись.

— Знаю.

— І ми не можемо знову лізти в це навмання. Ризикувати всіма.

Кара не відповів одразу.

Його рука знову накрила мою, пальці ледь стиснулись.

— Знаю, — сказав він тихо. — Тому цього разу ми не будемо лізти навмання.

Він затримав на мені погляд трохи довше.

— Іриско… — він сказав це тихіше, ніж зазвичай, але в голосі все одно відчувалась напруга, яка не відпускала його навіть тут. — Нам не можна зупинятись на пів шляху. І цього разу все буде інакше.

Я одразу повернула до нього голову, впіймала погляд.

— Що, сховаєш мене? — голос прозвучав спокійніше, ніж я відчувала. — Не пустиш до місії? А сам? Теж сховаєшся?

Він стиснув щелепу, на секунду відвів погляд, але швидко повернув його назад.

— Ні. Я з’ясую те, що ти повинна знати про себе. І те, чому ти стала ціллю цього скаженого.

Він говорив занадто різко. Занадто гаряче. Не як капітан, що зважує ризики, а як людина, яка вже прийняла рішення і тепер лише намагається його втримати.

Я повільно вдихнула, відчуваючи, як біль під ребрами знову нагадує про себе, але не дала йому зупинити слова.

— Я не хочу цього, — сказала тихіше. — Якщо ціною буде твоє життя. Чи будь-кого з цього корабля.

Він завмер, вдивляючись в тьмяне блакитне мерехтіння під стелею.

Опустив погляд, провів рукою по потилиці, видихнув повільно, важко, ніби намагався зібрати думки.

Я повернулась на бік, стримавши короткий, різкий біль, і подивилась на нього прямо.

— На початку… я дуже хотіла знати, хто я, — сказала вже спокійніше, але глибше. — Каре, я хотіла цього більше за все. Справді. Бо тоді в мене не було нічого. І нікого.

Він опустив на мене очі.

Я затрималась на цьому погляді, не відводячи.

— А тепер є, — тихо додала я. — Ти. Кіпс. Навіть Шаїра. Я… подружилась із дроїдом, уявляєш?

Ледь помітна усмішка ковзнула по губах і одразу зникла.

— У мене є достатньо, щоб не платити за відповіді таку ціну, — продовжила я, вже твердіше. — Тим паче ці відповіді нічого не змінять у тому, ким я вже стала. Ти сам казав.

Пауза.

Я вдихнула глибше, і цього разу не відвернулась від болю.

— Скажи, що ти мене розумієш, — тихо, але чітко. — Будь ласка.

Він не рухався.

— Скажи, що наступного разу ти не будеш сидіти біля ліжка, або я, і чекати, поки пробудження… — голос трохи зламався, але я не зупинилась. — Скажи, що я не опинюсь на твоєму місці. Що ситуація не повториться.

Я ковтнула повітря.

— Бо я не витримаю цього, Каро. Я не настільки сильна, щоб когось втрачати.

Його рука повільно торкнулась моєї талії, обережно, ніби перевіряючи, чи можна. Затрималась там, тепла, жива. Але він мовчав.

— Кара.

І в цю ж мить прозвучав різкий писк комунікатора.

Він смикнувся, швидко потягнувся до столика, навіть не відводячи від мене погляду до кінця, і ткнув пальцем у панель.

— Швидко на місток! — голос Шаїри прорізав тишу, напружений, різкий. — Поки він не наробив дурниць!

Я одразу зрозуміла, про кого вона. Кіпс.