47 Розділ

Іриска

Повільно, ніби виринаючи з глибини, де час тягнувся рваними шматками, я прокидалась. Свідомість збиралась не одразу, спершу відчуття тіла, потім звук та світло. У каюті панувала напівтемрява: лише вузькі смуги холодного підсвічування вздовж стелі й тихе мерехтіння індикаторів на стіні. Знайомі лінії. Наша каюта. Наше ліжко.

Я лежала нерухомо ще кілька секунд, намагаючись зібрати думки. Останні спогади не складались у рівну картину, лише уривки: коридор, постріли, рух, чужі силуети… і різкий, глухий удар у тіло.

Я знала, де ми були та, що робили. А от останній момент, коли все обірвалось вислизав.

Я спробувала підвестись. І одразу пожалкувала. Біль у ребрах був не різким, а скоріше глибоким, тупим, таким, що проходив крізь усе тіло і змушував завмерти, щоб не стало гірше. Різко втягнула повітря, але зуміла сісти на ліжку.

— Не рухайся.

Голос поруч. Кара.

Я навіть не помітила його. Підвівся із тіні так швидко, ніби й не рухався, ніби просто проявився поруч і вже був біля мене, присів на край ліжка.

Я вдивилась у нього і на секунду ніби не впізнала. Обличчя втомлене, тіні під очима глибші, ніж зазвичай, волосся трохи збите, наче він раз по раз проводив по ньому рукою. І ця усмішка… не його звична, стримана. Інша. Вимучена, але жива.

Я повільно підняла руку.

Пальці трохи тремтіли, але я дотягнулась до його щоки, провела по шкірі, відчуваючи тепло. Переконуючись. Він реальний. Бо здавалось, що це може бути сном. А він затамував подих, а в очах така тривога.

— Я в порядку… — тихо сказала я, дивлячись йому в очі. — В порядку.

Він нічого не відповів одразу.

Лише нахилився нижче, поки його лоб не торкнувся мого плеча. Я відчула, як він завмер на секунду, ніби перевіряючи, чи я не зникну знову.

Я обережно обійняла його, провівши рукою по спині. І тоді він видихнув. Глибоко. Важко. Так, ніби до цього моменту лише тримав повітря в легенях, не дозволяючи собі відпустити.

Мені раптом стало ясно: для мене все обірвалось і потім просто зникло в темряві. А він залишився тут. У цьому проміжку. Чекав.

Я трохи підсунулася ближче, намагаючись зменшити відстань між нами, і цього вистачило, щоб  він одразу відреагував. Руки лягли на мене впевнено, але обережно, і вже за мить він підтягнув мене до себе, посадивши на коліна.

Рух був інстинктивний. Ніби він не хотів більше випускати.

Я відчула, як він не сильно притискається, але достатньо, щоб переконатись, що я тут. Його підборіддя ковзнуло по моєму плечу, він вдихнув, затримався на цьому вдиху, ніби запам’ятовуючи.

Нічого не казав. Просто тримав. Його руки злегка стиснулись сильніше, ніж потрібно. І я не відсунулась.

— Ох… вибач, — раптом тихо сказав він, трохи відсторонюючись, але не відпускаючи. Погляд ковзнув до мого боку. — Твоя рана…

Я ледь похитала головою.

— Все добре. Добре, — повторила я тихіше, затримуючи на ньому погляд.
І цього разу я говорила не про біль у ребрах. Я говорила про нас і про те, що ми взагалі тут, живі, поруч, після всього.

Ми лежали довго. Години тягнулись повільно, без чітких меж. Я майже не рухалась і не тільки через рану, а й тому, що не хотіла порушувати цей стан, коли все нарешті не розвалюється під ногами. Кара лежав поруч, іноді змінював положення, щоб мені було зручніше, поправляв край ковдри, перевіряв, чи не напружуюсь я від болю. Його рука то лежала поверх моєї, то ковзала до зап’ястка, ніби він знову і знову переконувався, що пульс є.

Ми говорили уривками. Не все одразу. Короткі фрази, які виринали самі без плану, без зайвих пояснень. Те, що накопичилось і не могло більше мовчати. А більшу частину часу просто мовчали, але це мовчання не тиснуло. Воно було потрібним. Як пауза після занадто гучного шуму.

— Що з тими створіннями? — тихо спитала я, не повертаючи голови, дивлячись у тьмяне світло під стелею. — Вони… в порядку? Ну… наскільки це можливо в їх випадку.

Кара трохи змістився, підперся на лікоть, дивлячись на мене зверху. Його погляд став уважнішим, але вже без тієї напруги, що була раніше.

— Шаїра подбала про них, — відповів він спокійно. — Їх забрали люди Матінки Кім. Вона вислала модуль одразу, як ми вийшли на зв’язок.

Я повільно перевела на нього погляд.

— Серйозно?

Він ледь кивнув, кутик губ трохи сіпнувся.

— Шаїра навіть… подякувала, — додав, ніби сам до кінця не вірячи. — Сказала, що нарешті увага Матінки переключиться на когось, окрім неї.

Я тихо видихнула, відчуваючи, як щось усередині відпускає ще на крок.

— Це на неї схоже…

— На обох, — уточнив Кара. — У Кім слабкість до тих, кого інші списують. Тож за них можна не хвилюватись. Вона не залишить їх як є. Або виправить, або… принаймні зробить так, щоб їм не було так боляче існувати.

Я заплющила очі на секунду, уявивши їх там, не в темному підвалі, не поруч із божевільним вченим… а в місці, де їх не бояться.

— Я рада, — тихо сказала я. — Дуже.