46 Розділ

Тяга зросла. Це відчувалось одразу, як тиск у грудях, вібрація стала глибшою, рівнішою. Шатл почав набирати висоту крутіше, вириваючись із їхнього сектора обстрілу.

Знизу ще раз спалахнуло. Але вже далі. Я сильніше стиснув край крісла, переводячи подих.

— Трохи ще… — пробурмотів, сам не знаючи, кому це кажу.

Їм. Собі. Їй.

— Ти не помреш, чуєш… — я притиснувся чолом до її щоки, не відриваючись навіть тоді, коли шатл трясло так, що зуби зводило. Її шкіра була холоднішою, ніж мала бути, і це било сильніше за будь-які постріли. — Ти знаєш, що я закохався в тебе ще тоді… коли вперше побачив. Я не можу тебе втратити. Не можу. Не зараз. Ніколи.

Я говорив швидко, майже впритул, ніби це могло втримати її тут, ніби слова могли зробити більше, ніж стимпак.

— Досить соплі пускати! — гаркнув Кіпс, не відриваючись від керування. — Вона не помре!

І в цей момент трясонуло новим поштовхом. Але по-іншому. Не удар. Не влучання.

Шатл різко смикнуло вгору і вперед, потім коротка невагомість, ніби нас вирвали з одного поля і кинули в інше.

— Хапай її! — крикнув Кіпс. — Нас підібрав «Квазар». Ми вже на борту!

Я навіть не одразу зрозумів, але руки вже працювали, відкинув паски і сильніше притиснув Іриску до себе, перехоплюючи її вагу.

— Шаїро, лети звідси, — швидко кинув він у комунікатор, не знижуючи темпу. — Рвемо кігті, поки ці пси не підтягнули підкріплення.

Шлюзи розійшлись із сухим механічним звуком. Ми вже були в задньому відсіку нашого зорельота.

Я не чекав. Розвернувся і пішов швидко, майже бігом, несучи її на руках. Вага відчувалась, але я не дозволяв собі сповільнитись. Її голова ледь відхилилась назад, рука безвольно звисла і це виглядало неправильно. Занадто тихо.

— Чому вона не прокидається? — різко кинув я, навіть не обертаючись.

— Бо ти не даєш їй нормально прийти до тями, трусиш як вантаж, — буркнув Кіпс, уже поруч. Але голос… голос був напружений.

— Я ввів стимпак. Повний заряд. Вона мала вже… — я не договорив, стискаючи щелепу.

— Поклади її, я огляну, — коротко сказав він, вже рухаючись ближче.

Я неохоче опустився на одне коліно і поклав Іриску на підлогу відсіку, але руки не забрав одразу. Тримав ще секунду довше, ніж потрібно.

Кіпс присів поруч, швидко, без зайвих слів. Пальці вже працювали, перевірка пульсу, дихання, реакції зіниць.

— Дихання є, — пробурмотів він. — Пульс… нестабільний, але тримається.

Він зсунув тканину біля рани, оглянув.

— Стимпак працює, бачиш? — кивнув на ледь помітне скорочення тканин. — Регенерація пішла, але не миттєва. Це тобі не чарівна паличка.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись.

— Тоді чому вона не приходить до тями?

Кіпс на секунду затримався, дивлячись на неї довше, ніж треба.

— Бо організм витрачає все на відновлення, — сказав уже тихіше. — І тому, що вона втратила більше крові, ніж тобі хотілось би.

Я стиснув кулаки.

— Але…

— Але вона жива, Кара, — перебив він, піднімаючи на мене погляд. Без звичного сарказму. — І це зараз єдине, що має значення.

Я затримав подих на секунду, потім повільно видихнув.

Рука сама потягнулась до її пальців. Я стиснув їх обережно, відчуваючи слабке тепло.

— Ти чуєш мене… — тихо.

Відповіді не було.

Але пульс під пальцями все ще був.