45 Розділ

Капітан Кара

Її тіло обм’якло в моїх руках. Серце билося нерівно, збито, проте билося. Я притиснув її ближче, схопив на руки, і рвонув до шатла, не озираючись.

Позаду лишались лежачи силуети. Декого я поклав сам короткими імпульсами, чисто, без зайвих рухів. Декого накрив Кіпс із шатла, що прикрив мені спину. Плазма різала повітря, залишаючи після себе запах перегрітого металу і паленої ізоляції.

Але все це вже не мало значення.

Головне, що я відчував її серцебиття. Прямо крізь тканину. Прямо під пальцями.

Ще є.

Я влетів у шатл, не гальмуючи, плечем відштовхнувши люк далі. Внутрішні системи вже жили своє життя, по корпусу пішла вібрація запуску, реактор набирав потужність.

— Закривай! — кинув я.

— Уже, — відгукнувся Кіпс десь збоку.

Люк почав зсуватись, герметизуючи відсік із глухим, важким клацанням.

Я швидко опустив її в крісло. Ремені самі лягли під руки, я ривком затягнув фіксатори, зафіксував грудний і боковий контур.

— Тримайся… — пробурмотів більше собі, ніж їй.

Вона не відповіла.

Рюкзак Кіпса лежав там, де він його кинув, неподалік під панеллю. Я рвонув до нього, розстібнув одним рухом, навіть не дивлячись.

Пальці швидко перебирали вміст.

— Де ти… — прошипів.

Контейнери. Патрони. Є.

Я вихопив стимпак — компактний, з темним корпусом і індикатором заряду. Швидка регенерація. Те саме, що я дістав на Дарк-доку. Не панацея. Але шанс.

— Кіпсе, підіймай нас! — кинув я, вже повертаючись.

— Секунда!

Я стиснув зуби, але не зупинився.

Підлетів до Іриски, швидко оцінив рану. Кров уже просочила одяг, дихання поверхневе, збите.

— Чорт…

Я активував стимпак. Індикатор мигнув, переходячи в робочий режим. Тонка голка вискочила з корпусу.

— Потерпи… — тихо.

Я втиснув інжектор у зону під ребрами, трохи вище рани. Автомат спрацював одразу — короткий поштовх, і препарат пішов у кров.

Її тіло смикнулось.

Я затримав руку ще на секунду, стежачи за реакцією. Індикатор показав запуск — регенераційні нанокластери пішли в роботу.

— Нумо… працюй…

Поштовх підйому вдарив різко, без плавного виходу. Тяга пішла в максимум одразу, і мене мало не зірвало з місця, але я встиг вчепитись у крісло Іриски, пальці вп’ялися в край так, що аж побіліли. Шатл рвонув угору, але стабілізація ще не встигла відпрацювати і корпус повело, інерція тягнула вбік.

— Піднялись! — кинув Кіпс, але в голосі не було полегшення, лише концентрація.

І в ту ж секунду відчутний удар.

Знизу.

Глухий, важкий, з характерним тріском по обшивці. Не ковзний, а пряме влучання.

Шатл здригнувся, наче хтось ударив по ньому кулаком розміром із двигун. Нас ще раз різко трусонуло, я відчув, як підлога на мить пішла з-під ніг, і ще сильніше вчепився в крісло, закриваючи Іриску корпусом.

— Чорт… — видихнув крізь зуби.

Другий постріл пройшов поруч, вже вище і ковзнув по нижній обшивці, залишивши вібрацію, що пробіглась по всьому корпусу.

Отже, не всіх поклав.

Я стиснув щелепу, швидко прокручуючи в голові, їх було занадто багато, і вони не лізли впритул, тримали дистанцію, били знизу, коли ми вже піднімались. Розумно.

— Їх ще там, як щурів, — кинув я, більше як підтвердження, ніж питання.

— Бачу, — сухо відповів Кіпс, різко змінюючи вектор тяги. — Сидять під нами і працюють по корпусу. Хочуть збити до набору висоти.

Шатл знову смикнуло — цього разу легше, але достатньо, щоб я відчув, як конструкція напружується.

Я опустив погляд на Іриску. Дихання слабке. Але є. Я ковтнув повітря і знову підняв голову.

— Кіпс, витягуй нас вище. Вони не повинні мати кут.

— Уже роблю. Цією бляшанкою давно ніхто не керував, опирається, — відізвався лис. — Шаїра чекає, ми встигнемо!