44 Розділ

Кара підхопив мене різко, без жодної обережності — так хапають лише те, що не мають права втратити. Його рука намертво затиснулась під моєю спиною, ривком притягуючи до грудей.

— Тримайся, — процідив він крізь зуби. Коротко. Майже наказом.

Він потягнув мене вперед, але в коридорі, звідки вівся обстріл, одразу все спалахнуло новими пострілами. Повітря розірвало синіми імпульсами, і вже наступної миті Кара повалив нас на підлогу, накриваючи мене своїм тілом. Метал ударив у ребра так сильно, що з легень вибило повітря. Над нами сипонули іскри — заряд влучив у стіну просто біля його голови, розплавивши метал у розпечені бризки. У повітрі змішався запах гару, крові й озону.

Ми були притиснуті. Оточені.

Я чула, як заряди б’ють у корпус шатла десь зовсім поруч. Вібрація проходила крізь підлогу просто в тіло, змішуючись із болем у рані. Кожен удар віддавався всередині тупим пульсом. Я спробувала підвестись, але руки підломилися.

— Не рухайся, — голос Кари прозвучав над самим вухом. Низький, зібраний, занадто спокійний для людини, яку зараз намагаються розстріляти.

Я вчепилась у його рукав. Пальці вже майже не слухались, але я стискала тканину так, ніби лише це ще тримало мене тут.

— Кара… — вирвалося тихо.

Я не договорила. Не тому, що не мала сил. Просто раптом зрозуміла: не знаю, що кажуть у такі моменти.

Він нахилився ближче, і крізь гуркіт пострілів я відчула його гарячий подих.

— Я тут, — коротко відповів він.

І цього чомусь вистачило, щоб не провалитися в темряву одразу. Він завжди поруч, як обіцяв… Навіть в кінці.

Кара різко піднявся на одне коліно, не відпускаючи мене. Бластер уже був у його руці. Рухи — швидкі, відпрацьовані, без жодної паніки. Постріл. Ще один. Ще. Короткі імпульси розсікали задимлений коридор, змушуючи ворогів пригинатися. Він не стріляв навмання — кожен заряд вибивав нам кілька секунд життя.

— Кіпс! — різко кинув він, не озираючись.

— Уже працюю! — долетіло у відповідь із комунікатора.

Кара знову опустився нижче, прикриваючи мене. Його плече притиснулось до мого, і я відчула, як він напружений — повністю, до межі, але контроль не втрачений.

Я спробувала вдихнути глибше — різкий біль одразу вдарив у ребра. Повітря не вистачало. Темрява ставала все густішою.

— Не смій зараз, — тихо сказав він, і я не одразу зрозуміла, що це до мене.

Його рука на мить торкнулась моєї щоки, швидко, майже випадково, але цього вистачило, щоб я знову сфокусувалась.

— Чуєш мене? — вже жорсткіше.

Я ледь кивнула. Він знову піднявся, цього разу вище, повністю відкриваючись під вогнем, щоб перекрити нам сектор. Ризиковано. Надто.

Але він навіть не задумався. Ще два постріли — швидко, чітко. Один із силуетів зовні смикнувся і зник з поля зору. Кара не озирнувся, не перевірив.

Він просто залишився між мною і ними. Я вірила в нього, але, здається, перестала вірити в себе. В очах потемніло, і світ ставав меншим.