43 Розділ

Іриска

Вони йшли за мною — не рівно, не впевнено, але йшли. Я не була певна, що вони розуміють слова. Скоріше — ні. Вони ловили інтонацію, мій тон, дивились на обличчя, на рухи рук. Реагували на спокій. На відсутність загрози. І цього виявилось достатньо, щоб зрушити їх з місця.

— Давай… тихо… ще трохи, — я говорила рівно, майже пошепки, не обертаючись різко, щоб не злякати.

Вони тягнулись слідом, але повільно. Занадто повільно.

Я вже відчувала, знизу підіймаються чужі. Не бігли — йшли впевнено, не втрачаючи темпу. Їм не треба було поспішати.

Кара рухався попереду, перекриваючи нам шлях. Бластер у нього був на перевісі, але рука лежала правильно — він міг відкрити вогонь за долю секунди. Час від часу він кидав короткі погляди назад, перевіряючи, чи ми не відстали.

Я відчувала їх спиною — тих, що наближались. Але я навіть не розглядала варіанту залишити цих створінь напризволяще.

Перед очима спливав маленький Кіпс, якого ніхто не витягнув. Не почув. Не забрав. Чомусь здавалось, що світ винен Кіпсу і цим створінням.

Я ковтнула повітря, стримуючи ривок прискорити їх силою.

— Все добре… ще трохи…

За цей час поруч із Кіпсом я навчилась дивитись глибше. Бачити не тільки те, що на поверхні. І, що гірше — відчувати. Чужий біль. Не відводити від нього погляд. Відчувати його крізь посмішку.

І зараз це працювало проти мене. Бо я не могла їх кинути.

Шатл уже був поруч. Я бачила відкритий шлюз, темний вхід, що здавався єдиним безпечним місцем у всьому цьому проклятому комплексі.

— Швидше, — коротко кинув Кара, вже не озираючись.

Я підштовхнула найближчого легким рухом. І саме в цей момент усе зірвалось.

Постріли.

Перший пролетів десь поруч, вдарив у стіну, обсипав металом. Потім ще один.

Кара вже стріляв у відповідь — коротко, чітко, без зайвих рухів. Він не панікував, просто відрізав їм можливість підійти ближче.

— Всередину! — кинув він різко.

Я встигла переправити майже всіх. Вони заходили в шатл нерівно, зачіпаючи один одного, але рухались.

І тут один з них — той, із протезом замість ноги — раптом почав відступати.

Не туди. Назад, до коридору.

— Ні, — видихнула я і рвонула за ним.

Я не думала. Просто діяла. Наздогнала, схопила за плече і різко штовхнула вперед, до входу. І в ту ж секунду зрозуміла, що зробила помилку. Долоня ковзнула по чомусь вологому. Липкому. Кров.

Удар я відчула не одразу. Спочатку — тільки тиск. Потім різкий, глухий біль, що пробився в ребра, змусивши повітря вийти з легень.
Я захиталась, не одразу розуміючи, що сталося.

— Іриско! — крик Кари прорізав усе.

Звук ніби вдарився об мене і розсипався. У вухах з’явився глухий тиск, наче хтось накрив їх долонями.

Я втрималась на ногах лише на секунду довше, ніж мала.

Намагаючись не впасти, я сперлась на підлогу, пальці ковзнули по холодному дереву. Дихання не слухалось — короткі ривки замість вдихів. Я стиснула зуби, намагаючись втриматись у свідомості.

Повзти. Хоч трохи.

Я смикнулась уперед, але тіло відгукнулося із запізненням, ніби вже перестало бути моїм. Слабкість підкрадалася повільно й підло — не валячи з ніг одразу, а витягуючи сили крапля за краплею.

Мене підстрелили.

І свідомість вперто відмовлялася розуміти, наскільки все погано.

Головне — істоти в безпеці. Кіпс живий. Ще б Кара забрався звідси… тоді я б, мабуть, могла спокійно зробити останній вдих просто на цій клятій землі.

Перед очима все плило. Я спробувала спертися на руки, але вони підломилися, і в роті одразу відчувся металевий присмак крові.

Ні.

Я ледь могла втриматися при тямі.