42 Розділ

Частина верхнього поверху виявилась не просто технічним рівнем — це і був сам шатл, вбудований у конструкцію будівлі, ніби її вирізали навколо нього. Обшивка ще зберігала сліди старих зварних швів, а внутрішні системи гуділи глухо, наче давно чекали, поки їх знову увімкнуть.

Дроїд підкотився до панелі, його сенсори мигнули, і я почув короткий клац — доступ перепрограмовано.

— Доступ передано, — сухо повідомив він.

Кіпс уже був біля вхідної панелі. Пальці швидко пробіглись по панелі, він не дивився на кнопки — пам’ятав або відчував, що і де. Шлюзи почали розходитися, повільно, з металевим скреготом, відкриваючи темний вхід у відсік.

— Заходимо, — кинув я, вже роблячи крок усередину.

Я встиг зайти на пів корпуса, коли помітив, що він не рухається.

Обернувся.

Кіпс стояв на місці. Рука зависла над панеллю, але не торкалась її. Погляд не на нас — кудись повз, глибше.

— Кіпсе, ти чого?

Він стиснув щелепу.

— Я не можу.

Я зробив крок назад, повністю повертаючись до нього.

— Чого не можеш?

Кіпс різко видихнув, і в цьому не було його звичної іронії.

— Залишити їх тут. Не можу.

Я зрозумів одразу. Ті істоти. І по його очах — підтвердження. Той самий погляд, який я бачив тоді, коли ми тільки зустрілись. Не жалість. Щось глибше. Знайоме.

Чорт.

Я провів рукою по обличчю, швидко прокручуючи варіанти.

— У нас мало часу, — сказав коротко. — І керування шатлом маєш лише ти.

— Я піду! — Іриска вже була в русі. Вона буквально вислизнула вперед, не чекаючи дозволу. — Він має рацію. Ми не можемо їх тут залишити.

— Чорт… — я вже розвертався. — Я піду сам. Іриско, залишайся тут. І не смій йти за мною!

Я не став чекати відповіді. Розвернувся і рвонув назад по пам’яті — ті ж сходи, той же коридор, але тепер усе звучало інакше. Гучніше. І щойно я вискочив на рівень нижче — почув.

Рух. Знизу. Вони вже всередині.

— Бляха… — видихнув крізь зуби, не зупиняючись.

Я пришвидшився, майже зриваючись у біг. Стіни миготіли по боках, метал під ногами глухо віддавав кожен крок. Я не обирав шлях — тіло пам’ятало.

Кімната Тектоса — в кінці коридору, через сходи вгору. Я врізався всередину кімнати майже без гальмування. І одразу зрозумів — просто не буде.

Вони розсипались від ліжка в різні боки, як тільки я зайшов. Рухи ламані, але швидкі, непередбачувані. Не нападали — тікали.

Тіло Тектоса лежало нерухомо. Трубки звисали без напруги, апаратура мовчала.

Кіпс, жалісливий сучий син, таки подарував йому спокійну смерть після всього, що той наробив.

Я ковзнув поглядом по нерухомому тілу, по обірваних трубках, по застиглому обличчю — і цього вистачило, щоб зрозуміти: це було не зі злості. Я завжди знав, що Кіпс ховає це всередині — те кляте м’яке місце, яке прикриває своїми жартами і зухвалістю. І, чорт забирай, десь на рівні інстинкту я в нього цьому навчився.

Я різко відвів погляд і кинувся вбік, перехоплюючи рух у периферії. Одна з істот рвонула до стіни. Я зробив різкий крок, викинув руку, намагаючись схопити за плече, але воно вивернулося буквально в останній момент. Тіло істоти працювало криво — різна довжина кінцівок, зламаний ритм руху — але саме це й робило його непередбачуваним. Він рвонув убік, зачепився за металеву панель і вже за секунду був поза досяжністю.

— Стій… — видихнув я крізь зуби, але сам уже змінював позицію, намагаючись перекрити йому траєкторію.

Дарма.

— Чорт…

— Допомогти?! — голос Іриски позаду.

Я різко обернувся.

— Що ти тут робиш?!

Вона вже стояла в проході, трохи нахилившись уперед, дихання швидке, але погляд чіткий.

— А сам як думаєш? — кинула вона. — Ти серйозно вирішив, що вони підуть за розлюченим озброєним чоловіком?

Я розвів руками, не відводячи погляду від істот, які тепер кружляли, тримаючи дистанцію.

— Ну… так, звучало як план.

Вона закотила очі, але вже рухалась.

— Дай мені.

І це було настільки впевнено, що я зробив крок убік.

Вона опустилась на одне коліно. Не наближаючись. Не тягнучись до них.

І почала говорити.

Я спочатку навіть не зрозумів — що саме. Це не були команди. Не були слова з сенсом. Просто… звук. М’який, рівний, без загрози.

І вони зупинились. Один зробив крок до неї. Потім ще один. Я підняв брову, дивлячись на це.

— Ти зараз серйозно?..

Вона навіть не глянула на мене.

— Не заважай.

Ще двоє наблизились. Обережно. Наче перевіряли. Я повільно провів рукою по обличчю.

— Добре… працює — не чіпаю.

Я перевів погляд у бік дверей, прислухаючись. Знизу вже чітко було чути рух. Вони підіймались. Без поспіху. Впевнено.

— У нас хвилина, максимум, — сказав тихо, але чітко. — Потім у нас тут будуть гості.

Перевів погляд на Іриску.

— Тож продовжуй. Тільки швидше.

Я стиснув бластер в руці.