38 Розділ

Я відчула, як холод повільно підбирається зсередини.

— Це дає лише більше питань… — слова вийшли тихіше, ніж я хотіла. Я перевела погляд на глибину саркофага, де світло пульсувало нерівно, ніби в такт чомусь невидимому. — Звідки він? Хто його створив?.. Хто розробив геном, який використали…

Я замовкла на секунду, ковтаючи повітря, яке раптом стало сухішим.

— …для мене.

Цього разу не відводила погляду від Кари.

— Кара… я не людина, так?

Слова вийшли майже беззвучно, але в них не було сумніву. Лише страх почути відповідь.

Він не відповів одразу. Зробив крок ближче. Його рука лягла мені на передпліччя — не стримуючи, не змушуючи, а просто тримаючи.

— Ти… — він зробив паузу, підбираючи слова не як капітан, а як той, хто говорить особисто. — Ти — це ти.

Я ледь скривилась, але він не дав мені перебити.

— Я не знаю, хто тебе створив. І що саме це за штука, — він коротко кивнув у бік саркофага. — Але я знаю інше.

Його пальці ледь сильніше стиснули мою руку, привертаючи увагу.

— Ти відчуваєш. Думаєш. Робиш вибір. І щойно там… — він кивнув кудись угору, маючи на увазі кімнату з Тектосом, — ти могла натиснути спуск. Але не зробила цього.

Його голос став трохи тихішим.

— Це не програмують. Для таких рішень треба бути живим, людяним.

Він затримав погляд на мені ще мить, ніби перевіряючи, чи я його чую.

— Тож якщо ти хочеш знати, чи ти людина… — він злегка видихнув. — Ти достатньо жива, щоб це мало значення.

І чомусь після цих слів стало не легше.

Але… трохи менше порожньо.

Він подався вперед і обійняв мене так, ніби стримував себе весь цей час і нарешті дозволив. Без обережних пауз, без перевірки — просто взяв і притягнув ближче. Його руки лягли впевнено, тепло, і в цьому не було страху зламати мене, як крихку річ. І я раптом чітко відчула: я й не крихка.

Він відхилився рівно настільки, щоб бачити моє обличчя, і взяв мене за щоку, пальці трохи шорсткі, теплі, реальні.

— Я казав і буду казати, — тихіше, але твердо, без жодного натяку на сумнів. — Ти справжня. Ти жива. Ідеальна по-своєму. І ніхто — навіть увесь всесвіт — не переконає мене в зворотному.

Його погляд не хитався. Не тікав.

— Все інше не має значення. Ми всі звідкілясь походимо. Кіпс — із планети чудовиськ, і я зараз не про зовнішній облік. Я — з місця, де правду ховають, а героїв легко записують у злочинці. І знаєш що? — він ледь повів плечем. — Це не визначає, ким ми стаємо.

Його рука на мить сильніше стиснула мою.

— І звідки б ти не була… це нічого не змінить.

Я притулилась лобом до його плеча. Напруга не зникла, але розслабилась, ніби хтось послабив вузол, який давно перетягнув усе всередині. Дихати стало простіше. На кілька секунд я майже забула, де ми, що нас оточує і, що я щойно дізналась.

Поки різкий механічний голос не розрізав це відчуття.

— Мої сенсори зіштовхнулись із помилкою! — дроїд заговорив швидше, ніж зазвичай, ніби намагаючись встигнути за власними обчисленнями. — Схоже, хтось вже намагався зламати систему саркофага. Це призвело до ряду збоїв. Дані або стерті самою системою безпеки, або не підлягають відновленню. Сучасні технології не підходять для зчитування — ця система одночасно надто розвинена для нас і… застаріла. Втручання мало наслідки.

Я повільно відсторонилась від Кари, повертаючись до саркофага. Його поверхня вже не виглядала просто конструкцією — тепер це більше нагадувало щось, що закрилось від сторонніх.

— Іриско… спробуй ти, — сказав Кара, трохи нахилившись до мене. Його голос знову став зібраним, але м’якшим, ніж раніше. — Вони намагались зламати. Але ти… частина цього. Можливо, система тебе розпізнає.

Я глянула на нього, затрималась на секунду, зважуючи. Всередині ще лишались сумніви. Але тепер вони не паралізували.

Долоня лягла на внутрішню поверхню саркофага. Тепло відгукнулось одразу, не так різко, як раніше, але впізнавано. Усередині відкривалась вузька ніша — заглиблення, сформоване так, ніби воно чекало саме на цей рух.

Я нахилилась трохи ближче, простягнула руку вглиб. Голограма знову ожила. Світлові лінії спалахнули, почали перебудовуватись, обтікаючи мою руку, ніби аналізуючи її. Символи змінювались швидше, ніж я встигала їх фіксувати.

Але далі нічого… Жодного нового руху. Жодного відкриття. Лише слабке, рівне світіння, яке ніби завмерло на межі реакції.

Я завмерла разом із ним, відчуваючи, як тепло під пальцями поступово згасає, залишаючи після себе лише ледь помітну вібрацію.

Система впізнала мене. Але… більше нічого.