37 Розділ

Хвилювання накочувалось хвилями — нерівними, збитими, змішаними з чимось, чого я ще не вміла назвати. Бентеження трималось поруч, наче другий пульс, і чим довше я стояла біля відкритого саркофага, тим сильніше ці відчуття переплітались. Я відчувала Кару поряд — його тепло, його присутність, навіть те, як він трохи зміщував вагу з ноги на ногу. Він не втручався. Чекав. Даючи мені простір, якого я сама ще не розуміла, чи хочу.

— Ось, дивись, — тихіше, але з напругою в голосі сказав він, вказуючи всередину.

Я перевела погляд.

У центрі, серед розкритих сегментів, проступив символ. Не намальований і не вигравіюваний — він ніби існував у самій структурі, як відбиток, що з’являється лише під певним кутом. Лінії були складні, багаторівневі, і водночас… знайомі.

— Він ідентичний тому, що в тебе на зап’ясті, — продовжив Кара. Його погляд ковзнув до моєї руки, потім знову до саркофага. — Іриско… ти щось пам’ятаєш?

Я машинально опустила очі на зап’ясток, де ще недавно пульсувало тепло.

— Здається… я прокинулась у ньому, — слова давались повільно, ніби я витягувала їх із густої рідини. — Але все як у тумані. Я не розуміла, що відбувається… лише відчувала.

Я заплющила очі на мить, дозволяючи спогаду зачепитись за щось конкретніше.

— Біль… — видихнула тихіше. — Коли мене витягували. Руки… дотики… вони були надто різкими. Наче моє тіло… ще не вміло витримувати це.

Я розплющила очі й глянула на Кару.

Він дивився на мене інакше. Не відводив погляду, але в ньому щось змінилось — обережність, сумнів, який він ще не вирішив, чи варто озвучувати.

— Що? — коротко спитала я, одразу вловивши це.

Кара на мить стиснув губи, ніби зважував слова.

— Хижень… — почав він повільніше. — Він казав. Точніше… називав тебе дитиною.

Я завмерла.

— Я думаю, — продовжив він, уважно стежачи за моєю реакцією, — він витяг тебе звідси. І… якщо скласти все разом… цей саркофаг міг тебе регенерувати... Матінка Кім говорила про подібні технології — регенерацію чи повне відновлення тканин… Іриско, все вказує на те, що…

— Ні, — перебила я.

Голос прозвучав тихіше, ніж я очікувала. Але впевненіше.

Усередині щось стало на місце. Не повністю, не чітко — але достатньо, щоб сформулювати.

— Не регенерували.

Пауза.

— Створили.

Слова зависли. Я дивилась на нього, майже чекаючи, що в його очах з’явиться щось інше — відраза, недовіра, хоч якась дистанція.

Але там було лише співчуття. І це вдарило сильніше. Бо чужу реакцію можна відштовхнути. А ось цю — ні.

Я відвела погляд, повертаючись до саркофага, і вказала на одну з внутрішніх панелей, де світлові лінії ще продовжували повільно змінювати конфігурацію.

— Він мене створив, — тихіше сказала я. — Ось це… відповідає за процеси, пов’язані з ДНК. Відтворенням геному. Формуванням структури…

Я замовкла на мить, сама слухаючи, що кажу.

Кара нахилив голову, вдивляючись у панель.

— Звідки ти це знаєш?

Я провела пальцями по поверхні, не торкаючись до кінця.

І лише тоді відповіла:

— Просто знаю, — я провела пальцями вздовж світлових ліній, не торкаючись їх до кінця, ніби боялась, що вони зникнуть. — Не можу пояснити, звідки приходить ця інформація. Вона не прив’язана до спогадів… вона просто є.

Слова лягали рівно, але всередині все ще було неспокійно. Я зробила короткий вдих, намагаючись зібрати думки в щось цілісніше.

— Але якщо замислитись… — я ковзнула поглядом по внутрішній структурі саркофага, по цих рухомих сегментах, що змінювалися без жодної затримки. — Кара, у мене немає спогадів до того, як мене витягли звідси. Не тому, що я забула. А тому що… можливо, нічого не було.

Я підняла на нього очі.

— Все, що я знаю… це могло бути завантажено. Знання, реакції, навички. Ось чому я розумію системи, алгоритми… навіть коли не маю підстав. Це не досвід. Це… щось вбудоване.

Я ледь повела плечем, ніби сама відчувала цю різницю під шкірою.

— Це все ця машина.

— Не погоджусь, — раптом втрутився дроїд, і його голос знову став точнішим, з тією холодною впевненістю, яка з’являлась у нього при аналізі. — Це не машина.

Я скосила погляд у його бік.

— На вісімдесят відсотків саркофаг складається з біоматеріалів. Він буквально є частиною організму, — продовжив він. — Після відкриття я отримав глибший доступ до сканування. Дані показують: це поєднання алгоритмів із біоінженерією на рівні, якого не існує в жодному відомому зразку в межах галактики.

Кара тихо видихнув крізь зуби, але нічого не сказав. Лише уважніше подивився на конструкцію, ніби намагався переосмислити її вже не як об’єкт, а як щось… живе.