36 Розділ

Я мимоволі примружилась.

Перед нами стояло те, за чим ми сюди прийшли. І воно зовсім не було схоже на саркофаг у звичному розумінні.

Це була масивна конструкція, витягнута, з округлими, майже органічними формами, ніби її не зібрали, а виростили. Поверхня — гладка, але не дзеркальна, з глибоким матовим відтінком, який не відбивав світло, а ніби вбирав його. Лінії корпусу не мали чітких стиків — все перетікало одне в одне, як у живої тканини. Це більше нагадувало захисну оболонку. Або… утробу.

Переносний дім.

Я зробила крок ближче — і в ту ж мить щось змінилось.

Ледь вловима вібрація пройшла крізь повітря, ніби сама конструкція відгукнулась на мою присутність. Не різко, не агресивно — швидше як реакція на знайомий сигнал.

І майже одночасно тепло спалахнуло в зап’ясті.

Я різко перевела погляд, автоматично ховаючи зброю і підкочуючи рукав. Шкіра під браслетом ледь помітно пульсувала, тепло розходилось хвилями, синхронно з тією вібрацією, що йшла від саркофага.

Я не рухалась кілька секунд, просто відчуваючи цей зв’язок — дивний, непрямий, але занадто точний, щоб бути випадковим.

— Спробуй, — тихо сказав Кара поруч, кивнувши в бік конструкції. Його голос став уважнішим, з тією інтонацією, яка з’являлась у нього, коли щось виходило за межі звичного. — Він реагує на тебе.

Я ковзнула поглядом по поверхні саркофага, по лініях, які тепер ніби ледь змінювались під світлом.

— Тепер без варіантів, — додав він тихіше. — Він пов’язаний з тобою.

І вперше за весь цей час мені стало не просто тривожно.

Мені стало цікаво, чи він чекав саме мене.

Я підійшла впритул, настільки близько, що від поверхні саркофага тягнуло тим самим сухим теплом, як від чогось живого, але замкненого всередині. Рука піднялась сама — без команди, без вагань. Пальці зависли на мить у повітрі, ніби перевіряючи межу, яку я зараз порушу.

І тоді голограма спалахнула.

Вона не просто увімкнулась — вона розгорнулась, як щось складене в декілька шарів. Спершу тонкі світлові лінії, потім вони почали розходитися, розкриватись, нагадуючи пелюстки… але лише на перший погляд. За секунду стало ясно — це не імітація рослини. Це була структура. Жива схема.

Пелюстки рухались, змінюючи форму прямо переді мною, ніби щось під їхньою поверхнею перекладало сегменти, перебудовувало їх у нову конфігурацію. Не механічно — занадто плавно для цього. Як м’яз під шкірою.

Я опустила руку.

Долоня торкнулась поверхні — і саркофаг відгукнувся миттєво.

Лінії розійшлися від точки дотику, швидко, впевнено, немов чекали саме цього сигналу. Вони спліталися в складний, незнайомий символ, який ніби намагався скластися в щось цілісне, але не давав себе повністю зчитати. Форма змінювалась прямо на очах, і що довше я дивилась, то менше розуміла, що саме бачу.

— Це працює! — Кара навіть не приховував здивування. Його голос став різкішим, живішим, і я відчула, як він трохи подався вперед, не втручаючись, але уважно відстежуючи кожен рух.

Я не відповідала. Дивилась.

Бо навіть зараз не вірила до кінця, що ми його знайшли. І ще менше — що він відкривається.

Хоч після всіх жертв… він не міг не відкритися.

— За даними, які я отримав зі сканування, саркофаг уже був попередньо відкритий, — механічно заговорив дроїд, але тепер його голос здавався зайвим, ніби він запізнювався зі своїми висновками. — Жодних конкретних даних я не отримав. Поки він знаходився в нашій власності, не реагував на жодні маніпуляції. Є припущення, що попередній власник втрутився в систему саркофага.

— Ні… це було щось інше.

Слово вирвалось тихо, майже несвідомо. Щось ковзнуло в голові — не думка. Образ.

Світло. Холод. Відчуття чи спогади, що я прокидаюсь, але не розумію, де верх, а де низ. І цей самий рух — розкриття.

— Він відкрився лише один раз… — я говорила повільно, намагаючись не втратити це відчуття. — Коли я прокинулась. Думаю…

Я замовкла.

Картинки були рвані. Нечіткі. Тоді моя свідомість була ніби затягнута туманом, і зараз витягнути з цього щось конкретне — як намагатися скласти карту з уламків скла.

Я не знала. Просто відчувала. Під долонею щось змінилось. Кришка саркофага почала рухатись.

Не як механізм — без звичних стиків, без чітких панелей. Поверхня розходилась дрібними сегментами, ніби сама матерія втрачала цілісність, розпадаючись на сотні мікроскопічних частин. Вони ковзали одна по одній, зникаючи в глибині конструкції, відкриваючи простір всередині.

Рух був майже беззвучний. Лише легке тертя, схоже на шурхіт сухого піску.

І чим більше він відкривався… тим сильніше я відчувала, я він це робить для мене.