35 Розділ

З очей самі по собі зірвались кілька солоних краплин — я навіть не відчула, коли саме. Просто в якийсь момент зір поплив, і світ переді мною став розмитим, ніби його накрили тонкою водяною плівкою. Біль не був різким — він зібрався всередині, повільно, важко, згорнувшись у щільний, липкий клубок десь під грудьми, так що дихати стало незручно, ніби щось заважало розправити легені до кінця.

Мене тягнуло кричати. Не від страху — від того, що я бачила перед собою.

Я різко зірвалась, піднімаючи зброю. Рух вийшов рваний, неконтрольований, і я сама це відчула. Приціл повільно поповз по простору і зупинився на Тектосі.

— Це ти з ними зробив?.. — голос зламався, але я все ж витиснула слова, стискаючи руків’я так, що пальці почали німіти. — Ти з ними це зробив?!

Я кричала так, наче сама була одним з цих створінь. Не знала навіщо питала. Мені й так була відома відповідь.

Кіпс раптом торкнувся мене — долоня лягла на стегно, короткий, чіткий рух, майже як сигнал. Він легко поплескав, ніби повертав мене в реальність, де є вибір, а не лише емоція.

Зрозуміла, я не збиралась забирати його помсту.

Я кліпнула. Перед очима все ще стояв той вологий туман. Рука повільно опустилась сама, але пальці ще довго не могли розтиснутись до кінця. Я ковзнула поглядом на істот, що тулились до ліжка, на їхні очі, на ці обережні, невпевнені рухи… і щось у мені просто не витримало.

Коліна самі підломились.

Я опустилась на підлогу, відчуваючи холод металу крізь тканину, але це було десь далеко. В голові почало складатись інше — не картинка, а розуміння. Різке. Болюче.

Ось з ким Кіпс мав справу. Ось у що він дивився. І ось чому він не жартує зараз.

— Як я могла змусити тебе сюди повернутись?.. — слова вирвались самі, тихо, з надривом, поки сльози вже безконтрольно текли по щоках.

— Ти не змушувала, — відповів він спокійно. Не м’яко, не заспокійливо — просто чесно. — Я сам.

Він навіть не подивився на мене довго. Його увага вже була далі.

— Кара, забери її. Роберте, тепер я маю доступ. Спадок переданий. За протоколом ти належиш мені. Мій наказ — відведи моїх друзів до саркофага.

Дроїд не вагався. Його корпус ледь повернувся, сенсори змістились, і він одразу рушив до однієї зі стін, де раніше не було видно жодного виходу. Панель тихо зсунулася, відкриваючи вузький прохід, з якого потягнуло холоднішим повітрям.

— А ти? — запитав Кара, коротко, без зайвого.

Кіпс уже дивився на Тектоса.

— А в мене незавершена справа.

Це прозвучало рівно. Без загрози. Без пояснень.

Я навіть не встигла нічого сказати — Кара вже нахилився, його руки обхопили мене міцно, але без різкості. Він підняв мене на ноги одним рухом, притягнув ближче, ніби перевіряючи, чи я взагалі тримаюсь.

Я не пручалась.

Хоча всередині ще кипіло. Хотілось повернутись, вихопити зброю і натиснути спуск замість Кіпса. Не дати цьому старому виродку піти так — спокійно, з відповідями, які він навіть не заслуговує.

Але ноги вже рухались.

— Зустрінемось на виході! — кинув Кіпс через плече, навіть не обертаючись.

І чомусь від цього стало ще важче.

Ми опинились у шлюзі, де працювала лише одна лампа — тьмяна, з перебоями, вона кидала нерівне світло, яке більше заважало, ніж допомагало бачити. Простір був тісний, металеві стіни майже тиснули з обох боків, і кожен рух віддавався глухим відлунням. Я спиралась на Кару, притулившись лобом до його плеча. Його присутність була єдиною стабільною річчю в цій коробці, що повільно ковзала вниз. Він не стискав мене надто сильно, але тримав так, щоб я не втратила рівновагу — і цього вистачало.

— Ми правильно зробили, що залишили його там, — тихо сказав він, і в голосі не було сумніву. Лише зважене рішення, яке він уже прийняв і не збирався переглядати. — Зараз він мусить відпустити минуле. Ми тут не помічники.

Я не відповіла. Не тому, що не погоджувалась — просто слова зараз нічого не змінювали.

Шлюз сіпнувся, зупинився з коротким металевим клацанням, і двері повільно розійшлись у сторони. Звідти потягнуло холодом і ще чимось — сухим, стерильним, як у приміщеннях, де щось довго зберігають без доступу зовнішнього середовища.

Дроїд уже рушив уперед, не озираючись. Ми пішли за ним, автоматично розходячись у сторони, щоб перекривати кути. Світла тут було не більше, ніж нагорі — вузькі смуги під стелею давали лише орієнтир, але не відкривали простір повністю. Я знову взяла зброю напоготові, хоча пальці ще не до кінця слухались.

Коридор був довгий і вузький, без жодних відгалужень. Це не подобалось. Надто просто.

Дроїд зупинився лише в самому кінці. Його корпус трохи нахилився, сенсори коротко мигнули — і раптом світло спалахнуло яскравіше.