34 Розділ

Я поглянула на Кіпса, і в ту мить усе в мені ніби зійшлося в одну точку — різку, тягучу. Не просто страх чи напруга, а розуміння. Глухе, важке. Те, яке не хочеш приймати, але вже не можеш ігнорувати. Тектос питав не про гроші, не про спадок і навіть не про власне життя. Йому було потрібно інше — підтвердження. Чи став він творцем. Чи мав сенс той жах, через який він пройшов і змусив пройти інших. І єдина істота, яка могла дати йому це — стояла зараз із бластером, впертим йому в лоб.

— Ми дуже старалися, щоб ви сюди прибули, — раптом заговорив дроїд, і його голос тепер звучав не як протокол, а майже як пояснення, поспіхом складене зі шматків логіки. — Навіть підкупили подвійного агента в команді Хижня. Ми знаємо, що Хижень — небезпечний ворог. І вам знадобляться всі ресурси. Тож прошу… дайте господарю відійти нарешті з цього світу. Дайте будь-яку відповідь. Це не лише для нього…

Його слова ніби розтікались по кімнаті, але не встигли осісти. Мене різко сіпнуло.

Спочатку — шкіра. Наче хтось провів по ній холодним металом. Волосся на руках і шиї піднялося миттєво, без попередження. Потім — тиша змінилася. Вона перестала бути порожньою. В ній з’явилось щось… присутнє.

Моє нутро стиснулось, інстинкти закричали швидше, ніж я встигла подумати.

Я рвонула бластер із кріплення і різко розвернулась, цілячись у напівтемряву між стелажами, де світло ледве торкалося металу. Погляд ковзав, шукаючи форму, рух, будь-який контур — але там нічого не було.

Нічого, що можна було б побачити.

Кара одразу повторив за мною, рух синхронний, як відпрацьований. Його зброя вже дивилась у той самий сектор, але сам він краєм ока стежив за мною, зчитуючи реакцію.

— Не знаю… тут щось є, — тихо видихнула я, не відводячи прицілу. — Але я не бачу.

Кара не відповів. Просто повільно змістився, змінюючи кут огляду, вдивляючись у простір, ніби намагався зловити те, що не піддавалось звичайному зору.

І тоді Кіпс… опустив зброю.

Я різко глянула на нього, не вірячи. Але він уже розвернувся — не до Тектоса, а в той бік, куди я цілилась. Його постава змінилась, стала зібраною, жорсткішою, але він не боявся і не готувався до бою.

— Вийдіть на світло, — сказав він спокійно, давлячись у темряву кімнати.

І я почула це. Тихе. Переривчасте. А потім шурхіт.

Наче щось дряпало метал кінчиками кігтів, обережно, пробуючи поверхню. Звук був ледь вловимий, але від нього по спині пройшов холод, не різкий — повільний, липкий.

— Ох… це недобре, — раптом затараторив дроїд, і вперше в його голосі з’явилась помилка. — Недобре. Не навчені створіння. Недосконалі. Не люди…

Його слова обірвались, але це вже не мало значення.

Бо тепер навіть без зору було ясно — ми тут не самі.

Ми з Карою синхронно зрушили з місця, відступаючи спинами один до одного, поки не вперлись у простір поруч із Кіпсом. Так було простіше — не втрачати жодного кута, не залишати сліпих зон. Погляд ковзав по темних ділянках кімнати, по стиках панелей, по вузьких проходах між обладнанням, де світло майже не затримувалось. Відчуття було таким, ніби сама темрява почала дихати.

Вони рухались на нас з усіх боків.

Я не могла одразу зрозуміти — хто це, чи навіть що це. Лише силуети, які не вкладались у жодну знайому форму. Ламкі, нерівні, занадто різні, щоб бути одним видом, але водночас надто схожі, щоб бути випадковими.

І все ж… вони не нападали.

Це було найдивніше.

Вони повільно виходили з темряви, ніби не нас помітили першими. Їх тягнуло вперед, до ліжка, до того, хто лежав там, майже нерухомий. Крок за кроком вони виринали у тьмяне світло моніторів, і з кожним рухом ставали чіткішими.

П’ять істот. П’ять незавершених рішень.

Мене пробрало холодом, коли я нарешті змогла роздивитися їх ближче. Їхні тіла були зібрані ніби поспіхом — не з частин, а з ідей, які не довели до кінця. Людські ключиці різко ламались у масивні, неприродно вигнуті спини, що більше нагадували скелети великих хижаків. Тонкі шиї тримали голови, в яких ще вгадувалась людська форма, але вже спотворена — непропорційна, чужа. Хутро росло клаптями, рідке, забруднене, ніби тіло саме не вирішило, ким йому бути.

Один із них рухався, спираючись на щось, що колись було рукою — тепер же це був голий титановий штир, вживлений прямо в кістку. Метал тихо скреготів об підлогу при кожному кроці, і цей звук різав сильніше, ніж будь-який крик. Інший пересувався на трьох кінцівках, тягнучи за собою щось, що мало б бути стопою, але виглядало як недороблена спроба її створити — кістка, обтягнута тонким шаром тканини, яка не витримувала навіть власної ваги.

Вони зібрались біля узголів’я Тектоса. Тісно. Майже торкаючись один одного. Не як хижаки перед здобиччю — як ті, хто шукає тепла, якого ніколи не отримував.

Я відчула, як стискаються зуби, сама того не помічаючи. Бо найгіршим були не їхні тіла. Очі.

Величезні, вологі, занадто живі. У них не було агресії, не було навіть страху в тому вигляді, до якого я звикла. Там була інша річ — тиха, виснажена туга, яка накопичувалась роками. І вона дивилась прямо на нас, не звинувачуючи, не просячи — просто існуючи.

Один із них повільно підняв деформовану руку. Рух був обережний, наче він боявся власного тіла. Його пальці — якщо це ще можна було так назвати — ледь торкнулися краю ліжка. З горла вирвався звук. Тонкий, рваний, більше схожий на зламане дихання, ніж на голос.

І в цю мить я зрозуміла.

Тектос не створив монстрів.

Він створив біль, який не вміє помирати.