33 Розділ

— Мушу зачитати вам заповіт господаря, — втрутився дроїд, і його металевий тембр прозвучав тут майже недоречно, занадто чисто для цього місця. — Без цього ви не отримаєте жодного доступу. Ні до будинку, ні до всього іншого майна, в тому числі і до саркофагу.

Кара тихо хмикнув, ковзнувши поглядом по кімнаті, ніби перевіряючи, чи це не чергова пастка.
— Щось новеньке… Кіпсе?

Кіпс злегка повів плечем, навіть не відводячи очей від Тектоса.
— Хай читає чортів заповіт. Ми й так уже занадто довго тут стирчимо.

— Це швидко, — дроїд одразу пожвавішав, його оптичні сенсори м’яко змінили яскравість. — Універсальним законом, диктованим Галактичною спільнотою, яким керуються планети, що не входять до імперського союзу, і який має законність будь-де за присутності голографічної печатки, повідомляю…

Його голос рівно тягнувся, як нескінченний протокол, а я ловила себе на тому, що вже не слухаю слова — лише відчуваю, як напруга дивно зміщується. Не зникає. Просто змінює форму.

— …всі права, патенти, кредити у фізичних носіях та рахунках у загальній сумі на вісімсот тисяч кредитів, нерухомість та наукові записи повністю передаються Кіпсу з послідовним номером, зареєстрованим як x340k…

— Без цього номера. Продовжуй, — різко обірвав його Кіпс, і в голосі вперше з’явилось щось живе. Роздратування, коротке і чітке.

Я тільки кліпнула, відчуваючи, як рот сам по собі відкривається. Ми прийшли сюди, щоб пережити зустріч із божевільним генієм, який грався з життям і смертю, ніби це були змінні в рівнянні… а натомість стояли і слухали, як наш друг щойно стає спадкоємцем. І не просто спадкоємцем, а дуже багатим спадкоємцем.

Але на Кіпса це не діяло взагалі. Ніби йому щойно повідомили про зміну погодного режиму, а не про сотні тисяч кредитів.

— Вітаю вас, Кіпсе. Ви щойно успадкували все, — завершив дроїд, з тією самою офіційною інтонацією.

— Там. Відчини, — рука Тектоса ледь сіпнулась у бік столика поруч. Рух був настільки слабкий, що я б його не помітила, якби не стежила.

Кіпс не зрушив. Він дивився на нього, довго, уважно, ніби намагався вичитати щось між рядків, які вже ніхто не вимовляв. У його обличчі не було ані радості, ані здивування — тільки щось темніше, глибше, те, що він зазвичай ховав за своїми жартами.

Кара підійшов першим. Обережно, без зайвих рухів, наче шухляда могла вибухнути просто від дотику. Його пальці ковзнули по краю, перевірили механізм, і лише тоді він повільно висунув верхню секцію.

— Це твоє… за все… — прохрипів Тектос, і в цих словах було більше, ніж будь-хто з нас міг уявити.

Кара дістав зі шухляди тонку зчитувальну пластину — темний, майже матовий прямокутник із ледь помітними світловими доріжками, що реагували на тепло пальців. Він провів по краю великим пальцем, перевіряючи активацію.

— На ній знаходиться понад п’ятсот тисяч кредитів. Також вона дає доступ до інших рахунків, — рівно промовив дроїд, ніби оголошував температуру за бортом.

Кара тихо присвиснув, не стримавшись. Пластина легко злетіла в повітря з його руки — короткий, звичний рух, але тут він виглядав трохи недоречним. Він зловив її вдруге вже менш упевнено, пальці ковзнули, і на мить здалося, що вона впаде на підлогу з цим сухим металевим клацанням. Кара різко зупинив рух, ніби сам себе вчасно стримав, зробив крок назад і поклав пластину на стіл уже обережно, навіть занадто акуратно.

— Відкупитися? Ти? Та що з тобою в біса… — Кіпс різко подався вперед, голос його зірвався на крик, у якому вже не було жодної іронії. — Я прибув тебе прикінчити, розумієш?! Прикінчити! Мені за це платні не треба!

Його рука стиснулась у кулак так, що ледь стримувала внутрішню напругу. Я навіть не одразу помітила, як напружились його плечі — він ніби тримав себе, щоб не рвонути вперед прямо зараз.

Тектос не здригнувся. Навіть повіки не опустив.
— Я не прошу прощення… лише відповідь. Скажи… це було не марно?

Він повторював це питання так, ніби воно було єдиним, що тримало його тут. Не життя, не тіло, не всі ці машини навколо — лише ці слова. У його голосі не було благання, але було щось інше, глибше.

— Мені не потрібно це все! — Кіпс різко вихопив бластер, рух вийшов чистим, відточеним до автоматизму. Дуло одразу вперлось у лоб Тектоса. — Я хочу лише одного.

Я відчула, як у мене самі по собі напружились пальці. Кіпс не жартував. Тут не було його звичних підколів, ні кривої посмішки. Тільки чіткий намір.

— Ваша єдина умова — дати відповідь на питання, — втрутився дроїд, але тепер його голос звучав інакше, наказовим тоном. — Дати відповідь на це питання: чи має твоє життя сенс. Бо тільки творець може вважатися творцем, якщо істота, що отримала шанс на життя, приймає це життя.

Слова зависли в повітрі, наче їх не було куди подіти. Я скосила погляд на Кіпса. Його палець вже лежав на спуску, але він не натискав. Щось у ньому зупинилось. Щось, що не давало просто так пристрелити Тектоса.