32 Розділ

Мова дроїда складала враження, що він занепадає разом зі своїм господарем: інтонації ламались, паузи затягувались на півслова, ніби кожне речення він витягував крізь пошкоджені схеми, що вже не тримали стабільного ритму. Його сенсори миготіли нерівно — не як механіка, а як щось, що втомилось.

— Саркофаг — це наживка. Одна з багатьох, яку ми вигадали, щоб повернути тебе на планету, — говорив дроїд, але тепер його голос дивно змінився: сухий, майже без металевого відтінку, ніби крізь нього говорив сам Тектос. Він повністю розвернув корпус до Кіпса, сфокусувавши всі сенсори на ньому. — Господар шукав тебе всі ці роки по всій галактиці. Це виявилось складніше, ніж передбачалось. Під твій опис підходили інші… але жоден із них не дійшов сюди. Ми знали, якби це був ти, то б дійшов.

На екрані мигнули кадри: тіла, розмиті силуети, фрагменти невдалих спроб. Деякі ще рухались.

Я відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.

— План із саркофагом зацікавив нас, коли на планету прибув контрабандист у шрамах із древнім об’єктом невідомого походження, — дроїд на мить завис, ніби перевіряв пам’ять, і продовжив. — За даними, які він розповсюджував серед місцевих псів за головами, ми змогли припустити, що ти міг бути одним із тих, хто перейшов йому дорогу. Так ми дізнались про твій зв’язок із саркофагом… і зробили ставку на те, що рано чи пізно він приведе тебе до нас.

На мить у кімнаті знову стало чути лише тихе булькання в трубках Тектоса та слабке потріскування старої електроніки. Дроїд не зупинився.

— Сам саркофаг не мав для нас цінності. Але для тебе — міг мати. І цього стало достатньо, щоб заплатити непомірну ціну за нього. Ми сподівались, що цього разу об’єктом нарешті виявишся ти. Того контрабандиста звали Хижень. Ми дістали його внутрішні файли і майже впевнились, що ти один з тих на кого він полює.

Кіпс не рухався. Лише кінчик хвоста нервово вдарив по підлозі й одразу завмер, ніби він сам змусив себе не видавати зайвого.

— Багаторічні пошуки нарешті виявились виправдані, — продовжив дроїд, і в його голосі промайнуло щось схоже на суху, майже наукову гордість. — Як виявилось, ти не єдиний модернізований екземпляр… проте єдиний стабільний. Єдиний, у кому поєднання когнітивних процесів і повністю функціональної лімбічної системи дало результат. Інші… або ламались з часом, або втрачали одне з двох.

На екрані в його корпусі мигнули короткі фрагменти. Я відвела погляд.

— Ти — збалансований, — підсумував він. — Інтелект і емпатія. Не конфлікт, а синхронізація.

— Я не прибув вислуховувати цей звіт і ваші балачки, — різко обірвав Кіпс, повернувшись усім корпусом до Тектоса. У його голосі не було крику, але напруга дзвеніла в кожному слові.

Тектос повільно перевів на нього погляд. Це зайняло надто багато часу для такого простого руху, і кожна секунда віддавала скрипом під шкірою.

— А навіщо ти прибув?.. — хрипко спитав він, ніби справді хотів почути відповідь.

Кіпс відкрив пащу, ніби вже мав готову фразу. Запнувся. На долю секунди його погляд ковзнув кудись убік — не на нас, не на дроїда, а ніби крізь усе це.

Потім він стиснув щелепу.

— Щоб убити тебе.

І тут навіть дроїд не видав жодного звуку.

Кутики губ Тектоса ледь ворухнулись. Це була не повноцінна усмішка — радше спогад про неї, який тіло ще пам’ятало, але вже не вміло відтворити.

— Тоді… я щасливий, — видихнув він, і цей звук більше нагадував витік повітря з пробитого контейнера, ніж людський голос. Трубки в його грудях здригнулись, пропускаючи нову порцію густої темної рідини. — Це… єдине, заради чого я чекав. Я не змінював більше нічого… не вдосконалював… лише підтримував свої функції… тліючи… щоб дожити до цього моменту.

Його пальці ледь сіпнулись, ніби він намагався втримати щось невидиме між ними.

— Померти від твоєї руки…

Він затих на мить, збираючи рештки сил, і навіть дроїд не перебивав.

— Але спершу… — голос знову тріснув, — дай мені відповідь на одне питання…

Повітря мало присмак старих фільтрів і чогось ще — ледь вловимого, але настирливого, як запах лабораторій, де занадто довго не вимикали обладнання.

Кіпс трохи нахилив голову, ніби під іншим кутом міг побачити більше, ніж просто зморщене обличчя Тектоса. Його погляд різко загострився — без зайвих емоцій, тільки концентрація, яка завжди з’являлася перед чимось важливим.
— Питай.

Тектос не одразу відповів. Його губи ледь смикнулись, ніби слова давались йому не важче, ніж саме дихання.
— Це варто було того… варто?

Я відчула, як у мені щось напружилось, хоча сенс питання ковзнув повз мене. Я здогадувалась, про що він, але це було з тих речей, які мають вагу лише для двох — тих, хто прожив це. І одним із них був Кіпс.

Він не відповів. Навіть не моргнув. Просто перевів погляд, відрізаючи це питання, ніби воно не мало значення.
— Де саркофаг?

Голос пролунав сухо, без жодного відлуння того, що щойно пролунало між ними.