31 Розділ

Рот старого ледь ворушився, губи пересихали між словами, але він уперто змушував себе говорити, ніби сама воля тримала його при свідомості довше, ніж дозволяло тіло. Кожне слово виходило з нього з затримкою, з легким хрипом, наче проходило крізь іржавий фільтр.

— Якщо… це не одне з моїх марень… і це справді ти, сину… — він зробив паузу, очі на мить заплющились, ніби він перевіряв, чи не зникне ця картина. — Я… щасливий.

Голос був чужий. Не той, про який розповідав Кіпс. У ньому не було сили, не було холодного контролю — лише крихка, майже смішна спроба звучати живим.

Кіпс не відреагував. Жодного руху. Навіть вуха не сіпнулись, хвіст не видав напруги. Він стояв так, ніби перед ним не було нікого.

І це лякало більше, ніж агресія.

З іншого боку кімнати тихо загуркотіли коліщата, і в напівтемряві з’явився той самий дроїд. Він рухався повільніше, ніж раніше, ніби кожен метр давався йому з затримкою, а механізми всередині працювали на межі. Здалось. що порід з господарем, він сам хотів здаватися старшим.

— Господарю… — його голос знову трохи залип, слова виходили уривками, з дивними паузами. — Я… виконав вашу останню волю… Ваше… останнє творіння… перед вами.

Я краєм ока впіймала погляд Кари. Ми не домовлялись, але обидва подумали про одне й те саме: щось тут не сходиться. Це не схоже на пастку. Це щось інше — занадто відверте.

— Кіпсе… що нам робити? — тихо спитав Кара, і в його голосі не було командування. Лише запит. Лише підтримка.

Кіпс не одразу відповів. Його погляд залишався на старому, але я бачила, як напружились пальці на руків’ї бластера, як ледь помітно стиснулась щелепа.

— Шукайте саркофаг, — кинув він нарешті, не відводячи очей.

Це було сказано занадто спокійно.

Я вже знала цей тон.

Це не був спокій — це була тонка, крихка оболонка, яка трималась на впертості.

— Саркофаг… — раптом повторив старий, і в його голосі з’явилась дивна, майже жива нотка. Він навіть спробував підвести голову, але трубки різко натягнулись, і він лише скривився. — Отже… саме він вас привів до мене… Я радий… що це спрацювало.

Кіпс зробив крок уперед. Повільно, без різких рухів, ніби кожен сантиметр простору був прорахований. Він підійшов до самого краю ліжка і нарешті опустив бластер, але не відпустив його — просто змінив кут, залишаючи зброю готовою.

— Кажи, — коротко кинув він. — Що ти знаєш про саркофаг?

Ні звернення. Ні емоції. Лише запит. Як до будь-якого іншого джерела інформації.

Старий повільно перевів погляд на дроїда і ледь помітно кивнув. Цей рух виглядав так, ніби забрав у нього половину сил.

Дроїд відразу відреагував, його сенсори м’яко спалахнули.

— Вашій увазі… — він знову завис на долю секунди, ніби згадував послідовність, — дані за останні… кілька стандартних галактичних місяців.

Я ковзнула поглядом по дроїду і лише тоді зрозуміла, що екран — не голограма. У його корпусі, втиснутий між старими швами металу, світився справжній фізичний дисплей, подряпаний, затертий, але вперто живий. На ньому вже пливли дані — фотографії, уривки кодів, короткі відео з ривками, ніби пам’ять теж заїдала разом із його механікою.

Зображення змінювались швидко, занадто швидко, щоб одразу вхопити сенс, але достатньо чітко, щоб відчути — це не просто архів. Це спостереження.

— Моєю задачею… багато років… було знайти останнє творіння мого господаря, — заговорив дроїд, і його голос знову трохи плив, ніби слова проходили через пошкоджені канали. — Тваринку… яка тепер носить ім’я Кіпс.

— Я не був останнім, — раптом прохрипів Кіпс, різко, злісно. Він кинув погляд на Тектоса — короткий, але такий, що в ньому було більше, ніж у крику.

— Технічно… ти останній завершений зразок, — рівно відповів дроїд.

І чомусь саме це завершений змусило мене напружитись. По спині пройшовся холод, дрібний і колючий, ніби мене торкнулись не руками, а самим відчуттям небезпеки. Я мимоволі озирнулась, провела поглядом по кутках, по стелі, по темних швах між металом і біомасою… але нічого. Ми були самі. Принаймні, виглядало саме так.

— Я… більше не зміг… — голос Тектоса розсипався, мов тонке скло під тиском. — Ти останній… Ти моє творіння… Ти все змінив…

Кіпс не відповів. Але я бачила, як напружились його лапи, як хвіст завмер у неприродній прямій лінії. Він мовчав, але його тіло видавало себе.

— Мій господар більше не зміг продовжувати справу. І не захотів, — продовжив дроїд, трохи нахиляючи корпус, і його сенсори сфокусувались на Кіпсі так, ніби він був єдиною точкою в цій кімнаті. — Все, що він бажав отримати… це відповідь на питання. І цю відповідь… міг дати лише ти.

Я відчула, як у мене всередині напружились всі передчуття.

Кіпс різко вдихнув, ніби щось у ньому тріснуло, але він втримався.

— Інформація про саркофаг, — прошипів він, кожне слово видавлюючи через зуби. — Зараз.

Дроїд коротко зашипів, ніби перегортав невидимі сторінки, і зображення на екрані різко змінились. Потік даних став чіткішим, структурованим. З’явились координати, схеми, фрагменти внутрішніх сканів.

На одному з кадрів мигнуло щось знайоме — форма, контури, структура, яку я вже бачила у своїх розрахунках.

Саркофаг. Але не сам.

Я мимоволі нахилилась ближче, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

Бо поруч із ним, у тих самих даних, проступало ще щось.

Щось, що не мало бути там.