30 Розділ

Іриска

Якби мені дали можливість зустрітися зі своїм творцем… я навіть не уявляю, що б відчула. Важко було уявити, що відбувалось в голові Кіпса.

Я обійшла з протилежного боку, рухаючись тихо, страхуючи нашого лиса. Кара зайняв іншу позицію — його силует ковзнув у напівтемряві, і я відчула, як він вирівняв дихання, спрямовуючи бластер просто вперед, туди, де тьмяне світло розрізало пітьму.

Сходи вели вгору.

Туди, де щось було.

Я ще не бачила цього, але відчувала — не очима, не слухом, а чимось глибшим, інстинктивним. Звідти тягнувся дивний звук: тихе булькання, змішане з ритмічним просочуванням повітря крізь трубки. Він був нерівний, ніби щось жило… але не дихало так, як повинно.

Навіть я не могла вловити, що саме нас там чекає. І це дратувало. Бо зазвичай я відчувала небезпеку раніше, ніж вона з’являлась.

Я ковзнула поглядом по спині Кіпса. Він ішов першим, не зупиняючись, не вагаючись. І я знала — зараз справа не лише в мені. Не лише в саркофазі.

Ще на зорельоті, коли ми лишилися на кілька хвилин наодинці, він раптом сказав тихо, між іншим, але я запам’ятала кожне слово. Що б він тут не зробив. Що б не сказав. Це не повинно стати між нами. А просити вибачення він не вміє. Тоді я не відповіла. Бо не розуміла. Але зараз бачу…

Я знала, на що він іде. І що йому це потрібно попри страх, який він вдало маскує. Бо він теж мав це зробити, як і я. Поставити крапку. Тут. На цій проклятій планеті, де навіть земля хоче тебе вбити.

Тіні минулого нарешті мають його відпустити.  А я… Я маю знайти цей клятий саркофаг. Бо напруга вже роз’їдає думки. Я ловлю себе на тому, що втрачаю ясність, що реагую швидше, ніж думаю. І це небезпечно.

Здається, серед нас лише Кара ще тримає розум чистим. І саме тому я рада, що він тут. Що він поруч, як і обіцяв.

Коли кожен із нас подолав останній метр до цілі, світло приглушених ламп, що нервово мигали під стелею, нарешті відкрило те, що ховалося в напівтемряві. Вони клацали й тремтіли, ніби не могли вирішити — світити чи здатися, і цей рваний ритм дивно збігався з власним серцебиттям. І саме в цьому нестабільному світлі ми побачили картину, яку краще було б не запам’ятовувати.

На старій, продавленій рамі ліжка лежало щось, що колись, мабуть, було людиною. Тепер це більше скидалося на висушену оболонку, крізь яку життя трималося лише впертістю і механікою. Тіло було пронизане десятками каламутних трубок — вони звивалися, наче мляві силіконові змії, входили під шкіру і виходили знову, тихо чмокаючи при кожному русі рідини всередині. Я мимоволі простежила, як одна з них ледь здригнулася, перекачуючи щось густе й темне, і відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.

Це не вкладалося в голову. Це — той самий. Той, про кого говорив Кіпс. Тектос?

Шкіра в нього була майже прозора, тонка, як старий пергамент, і крізь неї тьмяно проступали заіржавілі порти, вживлені пластини, дроти, що вже давно мали б відмовити, але вперто тримали його тут. Від того небезпечного вченого, який перекроював плоть, не залишилося нічого впізнаваного — лише квола, майже нерухома маса, під’єднана до власних винаходів, що не давали йому остаточно розсипатися.

Я відчула, як пальці самі стиснули руків’я зброї — рефлекторно, без думки. Але стріляти тут уже не було в кого. Він сам перетворив себе на таку руїну, що навіть смерть, здається, обійшла його стороною. Наче чекала. Давала йому ще трохи часу.

Щось на його обличчі сіпнулося в момент, коли його погляд впав на Кіпса.

Я спершу навіть не зрозуміла, що це — спазм, судома чи просто черговий збій у тілі. Але мить — і стало ясно.

Він намагався посміхнутися.

Це виглядало неприродно. Шкіра ледве рухалась, губи слухались із затримкою, ніби команда доходила до них через десятки пошкоджених ланцюгів. Але це була саме посмішка.

Кіпс стояв перед ним, не рухаючись.

Його бластер був піднятий, спрямований точно в голову. Лапи стиснуті так, що я бачила, як напружуються сухожилля під шерстю. Він не кліпав. Не відводив погляду.

Я прислухалась до себе. Тиша. Жодного сигналу. Жодного натяку на небезпеку. Порожньо. Я повільно опустила зброю.

Кара це помітив одразу — короткий погляд у мій бік, і він теж опустив бластер, хоча залишився напруженим, готовим зреагувати будь-якої миті. Ми не рухались, лише змінили позицію, трохи розійшовшись, щоб тримати кут огляду. На випадок неочікуваних сюрпризів чи пастки.

Кіпс зробив крок уперед.

Ще один.

І завмер майже впритул.

Його пальці все ще стискали бластер, але тепер це вже було не про захист. Швидше про контроль. Про те, щоб не зробити щось інше.

Невже ми шукали саме це. Оцю напівживу рухлядь, що ледве тримається купи на власних же трубках і дротах. Невже боялися його — того, хто зараз навіть вдих без машини зробити не здатен. Я дивилась і не могла звести до купи дві картини: монстра зі слів Кіпса і це виснажене тіло, яке, здавалось, розсиплеться, варто лише вимкнути живлення.

Ніхто з нас не розраховував на таке.

Ми готувалися до пасток, до охорони, до божевільного генія, який зустріне нас бластером або своїми тварюками. До чого завгодно — тільки не до цього тихого, майже безпорадного існування, яке вперто не хотіло закінчуватись.

Я ковзнула поглядом по трубках, по старих швах на його тілі, по механіці, що працювала замість органів, і відчула дивне — не жалість, а бажання піти звідси якнайшвидше. І забути, що життя може виглядати ось так.