29 Розділ

Тихе гуркотіння коліщат дроїда дивно перекликалося з тим іншим звуком, що долинав десь із глибини будівлі. Вони ніби накладалися одне на одного, створюючи ритм, у якому було щось неправильне — надто рівне, надто живе.

— Господар буде радий тебе бачити, — рівно мовив дроїд, не озираючись. — І твоїх друзів. Йому не вистачає компанії. Ми з ним уже зіграли дві тисячі п’ятсот одну партію в шахи. І я підозрюю, що йому набридло грати лише зі мною.

Я повільно перевів погляд на Кіпса.

— Кіпсе… ви з дроїдом точно про одну й ту саму людину говорите?

— У дроїда мізки просіли, — ледь чутно прошепотів Кіпс, швидко крутивши пальцем біля скроні. Рух був нервовий, різкий — зовсім не та легка іронія, до якої ми звикли. — Старий залізний бовдур.

— Чого ти шепочеш? — тихіше, але прямо спитала Іриска. — Я не бачу на ньому передавачів. І, чесно… я досі сумніваюсь, що нам варто йти за ним.

Кіпс не відповів одразу.

Його хвіст на мить завмер — лише на частку секунди, але цього вистачило, щоб я це помітив. Потім він знову повільно хитнувся, ніби нічого не сталося.

Я стиснув зап’ясток Іриски — коротко, обережно. Зараз не час перебивати.

Вона й так це зрозуміла. Її плечі трохи напружились, але вона змовкла, лише перевела погляд уперед — туди, де спина Кіпса виглядала раптом чужою.

І він нарешті заговорив.

— Твоя правда… він не чує, — тихіше сказав Кіпс, але в його голосі вже не було звичної іронії. Лише суха впевненість. — Тектос… не просто вчений. Він хворий на контроль маніяк.

Його лапа машинально ковзнула до зап’ястя. Я помітив, як він потер старий шрам — тонкий, майже стертий, але той ледь помітно пульсував, ніби пам’ятав більше, ніж сам Кіпс хотів.

— Тектос… не завжди був таким, — тихо продовжив Кіпс, не зупиняючись. — Колись тут усе було інакше. Чистіше. Структурованіше. Він не будував це як… — він ледь помітно повів рукою, вказуючи на пульсуючі стіни, — …як це.

Його голос трохи зірвався, але він одразу вирівняв його.

— Але він перестав бачити межу. Для нього немає різниці між вдосконаленням і викривленням. Якщо щось можна змінити — він змінює. Якщо щось можна зробити сильнішим — він зробить. Байдуже, що знищить це у процесі.

Ми йшли далі, і звук попереду ставав чіткішим. Не просто дихання. Щось глибше. Ритмічне. Наче величезний механізм працював у такт із чиїмось тілом.

— Він ніколи не залишав нічого на самоплив. Коли я був малим, він вживив мені під шкіру маячок, що реагував на адреналін. Варто було мені злякатися… або навіть подумати про втечу — мене прошивало розрядом.

Я стиснув зуби, але нічого не сказав.

— Він схиблений на симетрії. Міг годинами перешивати лапу якійсь істоті лише тому, що кут згину здавався йому недостатньо ефективним. Він не їсть нормальну їжу — вважає це слабкістю. Через катетери вливає собі поживні суміші… вони пахнуть іржавою міддю.

Його голос став нижчим.

— Пам’ятаю, як він серед ночі підходив до моєї клітки зі скальпелем… просто щоб перевірити реакцію зіниць на новий склад повітря.

І на мить запала тиша.

— Він не злий, — тихо додав Кіпс. — Не так, як ми це розуміємо. Він просто стер межу між людиною й інструментом. І якщо він нас впустить — то лише тому, що йому цікаво, як наші нутрощі відреагують на його нові іграшки.

Його хвіст цього разу не рухався.

— Тому не обманюйтесь. Він не слабкий і не простодушний. Він розбере вас на частини… а потім збере. Тільки не в тому порядку, який вам сподобається.

— Звучить… моторошно, — тихо мовив я, коли зрозумів, що він закінчив. — Але ми все ще йдемо в його пастку.

Ми зупинились.

— Саме так! — коротко кивнув Кіпс, а його пальці щільніше стиснули бластер.

Поріг.

Колби тут були порожні.

Лише сліди всередині — потемнілі, засохлі, ніби щось колись жило там… і довго не хотіло вмирати. Я ковзнув поглядом по склу, і міцніше стиснув руків’я свого бластера. Ми всі чекали, коли це нарешті почнеться.

Дроїд підкотився до масивних чорних дверей. Вони виглядали глухими, непробивними, але він навіть не торкнувся їх — механізм усередині відгукнувся сам. Стулки повільно розійшлися, відкриваючи темний простір за ними.

Дроїд обернувся до нас.

— Запрошую. Господар чекає вас в середині і по сходах угору. Він, на жаль, уже кілька років не здатен зустрічати гостей особисто. Не тому, що їх не буває… він не може спуститися. А я підіймусь запасним шлюзом. Він ще працює.

Його голос залишався рівним. Наче нічого з почутого його не стосувалося.

— Це все уловки, — різко кинув Кіпс. — Ходімо.

І, не чекаючи, рушив усередину. Темрява ковтнула його майже одразу. Я на секунду затримався на порозі. Поглянув на Іриску. І зробив крок слідом.