28 Розділ

— Кіпсе… його не закоротило? — тихо спитав я, не зводячи погляду з дроїда з до смішного людським ім’ям Роберт. Серйозно. Роберт. У Всесвіті, де кораблі могли проколювати тканину простору, а істоти з трьома щелепами вели дипломатичні переговори, хтось назвав машину Робертом. Це вже саме по собі звучало як тривожний сигнал.

— Він найнадійніший дроїд у цілому Всесвіті, — повторив Кіпс.

Та цього разу в його голосі не було звичної зверхньої впевненості. Жодного роздратованого фиркання чи саркастичного закочування очей. Лише суха, майже механічна інтонація, від якої в мене між лопатками пробіг холодок.

Я повільно перевів погляд назад на дроїда.

Роберт стояв абсолютно нерухомо. Його металевий корпус відбивав тьмяне світло кислотного неба, а вузькі сенсори замість очей дивилися просто на нас — уважно, терпляче. Наче він уже прорахував кожен наш рух наперед і тепер лише чекав, коли ми самі добровільно зробимо щось дурне.

— Так, це ми вже зрозуміли, — пробурмотів я. — А він… — мій погляд ковзнув по його неприродно рівній поставі, по пальцях, що нагадували тонкі хірургічні інструменти, — …він не повинен зустрічати нас із найгіршими намірами? Чи це тут такий сервіс?

Дроїд повільно повернув голову в мій бік. Без жодного звуку. Без жодного руху корпусу. Лише цей плавний, неприродний поворот.

— Саме так! — раптом різко озвався Кіпс.

Він рвучко витяг бластер і активував його. Зброя тихо завібрувала в його лапах, наповнюючи повітря знайомим низьким гулом. І чомусь саме цей звук подіяв на мене гірше за будь-які слова. Бо Кіпс не хапався за зброю просто так. Зазвичай він спершу встигав усіх образити, а вже потім погрожувати смертю.

— Раз нас чекають — ми йдемо. Роберте, веди.

Дроїд одразу розвернувся.

Без заперечень. Без уточнень. Навіть без тієї штучної ввічливості, якою зазвичай грішили машини.

Просто рушив уперед, огинаючи будинок. Мені це не сподобалось. Дуже не сподобалось. Бо істоти, які нічого не уточнюють, зазвичай або безмежно віддані… або вже знають, чим усе закінчиться.

Ми рушили слідом.

Будівля зблизька виглядала ще гірше, ніж здалеку. Наче хтось намагався поєднати космічну станцію, лабораторію та живий організм — і в процесі остаточно збожеволів.

Усередині повітря стало іншим. Трохи густим, трохи теплим, але не затишним.

Воно липло до шкіри, просочене запахом озону, гарячого металу й чогось дивно органічного — солодкуватого, майже тілесного. Від цього запаху мене почало нудити, а мозок одразу підкинув кілька варіантів, про які я дуже не хотів думати.

Стіни тут не були рівними. Вони злегка пульсували, мов жива тканина чи пліснява, яка раптом стала розумною, а між металевими швами проростали тонкі напівпрозорі волокна. Ті повільно ворушилися, реагуючи на наші кроки. Одне навіть ледь торкнулося мого рукава.

Я різко смикнувся назад.

— О, прекрасно, — прошепотів я. — Будинок ще й мацає гостей. Я завжди мріяв померти саме так.

— Запам’ятайте, — тихо промовив напарник, продовжуючи йти вперед. — Тектос сильне створіння. Колись він був людиною… але вдосконалив себе настільки, що від людини там залишилось небагато.

Його голос став нижчим. Напруженим. Наче кожне слово давалося йому через силу.

Я поглянув на його напружену спину й уперше за довгий час відчув у грудях щось схоже на справжній страх.

За нього.

Бо Кіпс боявся рідко. А коли боявся — Всесвіт зазвичай починав горіти.

— Не довіряйте ні його словам, ні його діям, — продовжив він тихіше. — Він уб’є вас, якщо вирішить, що ви бодай трохи заважаєте його планам або будете корисні в його експериментах.

— Чудово, — видихнув я. — А я вже почав хвилюватися, що ця подорож недостатньо жахлива.

Кіпс замовк. Я теж це відчув. Десь попереду. Ледь чутний звук. Не кроки.

Швидше… дихання. Голосне та переривчасте.

І воно не належало жодному з нас.