27 Розділ

— І що далі за планом? — запитала Іриска, не зводячи погляду з темного провалу входу.

— А далі ми імпровізуємо, — легко відповів Кіпс. — Тут є один вдалий вхід, але нам його доведеться… трохи тихо підірвати.

— Це як — трохи підірвати? — вона скривилась. — Я не знайома з таким терміном.

— А тобі лише критикувати, — буркнув Кіпс і рушив уперед, на ходу озирнувшись і кинувши свою фірмову, занадто самовпевнену посмішку.

— Ну ходімо підлатаємо місцевий інтер’єр, — додав я, і в моєму голосі прозвучало більше напруги, ніж жарту.

Кіпс завів нас через чорний хід. Вузький прохід, майже непомітний у складках цієї дивної, напівживої стіни, відкрився неохоче — наче сам будинок не хотів впускати навіть тих, хто сюди повертався.

— Це вхід на нижні поверхи, — тихо пояснив Кіпс. — Звідси вже можна вести пошуки саркофага. Сумніваюсь, що старий змінив звички, а старі пастки я на пам’ять знаю.

Я опустився на одне коліно й витяг із рюкзака невелику сріблясту сферу — молекулярну деструкційну міну. Зменшену версію, але достатньо потужну, щоб зробити отвір там, де його не було. Вона була холодна на дотик, майже гладка, без жодних виступів — тільки тонке кільце активації, що ледь помітно світилася.

— Дай хвилину, — пробурмотів я, встановлюючи її біля стику металу й каменю.

Ця штука не вибухала у звичному сенсі. Жодного полум’я, жодного гуркоту. Лише спрямований імпульс, який рве структуру матерії зсередини, залишаючи після себе чистий, акуратний розлом. Теоретично — ідеально тихо.

Ми відійшли метрів на десять і залягли за масивним наростом моху. Він виглядав, як щось слизьке й нестабільне, але, за словами Кіпса, був міцніший за бетон. Я притиснув Іриску до вологої землі, накриваючи її своїм плащем із термозахистом. Вона не пручалась — лише трохи втиснулася ближче, затамувавши подих.

Кіпс, лежачи поруч, дивився на таймер.

— Три… два… один…

Я затиснув вуха, заплющив очі, чекаючи хоча б слабкого удару.

Нічого.

Жодного звуку чи вібрації.

Лише глуха тиша.

— Ти точно все правильно зробив? — скептично протягнув Кіпс, навіть не намагаючись знизити голос.

— Все як завжди, — огризнувся я, підводячи голову й визираючи з-за укриття. — Я що, вперше це роблю?

— Та краще б не як уперше, — буркнув він. — Бо тоді я, нагадаю, мало не оглух.

— Не ти, а я, — вибухнув я, різко підводячись на лікті. — Тоді постраждав я, якщо ти забув.

— Та не чеши мені байок. Це точно був я, — Кіпс уже стояв на повний зріст, і його хвіст напружено витягнувся, як у роздратованого хижака.

— Хлопці, ви знову почали не в той момент, — сухо кинула Іриска, визираючи з-за укриття. — До нас їде дроїд. Мені стріляти чи почекати, поки ви закінчите?

Я миттєво підскочив на ноги, вихоплюючи бластер. Кіпс повторив рух, уже наводячи дуло в бік металевого силуету, що наближався.

Дроїд рухався повільно, з ривками. Його корпус був подряпаний, місцями іржавий, шарніри скрипіли при кожному кроці. Він зупинився за кілька метрів від нас, трохи нахилив корпус і… заговорив.

— Це випадково не ваше?

У його маніпуляторі лежала наша сфера.

Моя міна.

— Та бляха, це міна! — гаркнув я, хапаючи Іриску за руку й різко відтягуючи назад.

Я вже чекав вибуху.

Але Кіпс… замість того, щоб відскочити, кинувся вперед.

— Стара ти залізяко! Тебе ще не розібрали?! — він підлетів до дроїда, навіть не думаючи про небезпеку, а потім озирнувся до нас із таким виглядом, ніби щойно знайшов скарб. — Все окей. Роберт не бере до рук не розміновані міни. Тут безпечно.

Я повільно видихнув, але бластер не опустив.

— Ось звідки в нього ця тяга до дроїдів, — тихо пробурмотіла Іриска, обережно наближаючись. — І чому він постійно їх переробляє під щось своє…

Кіпс тим часом уже майже сяяв. Він обійшов дроїда, постукав по корпусу, ніби перевіряючи, чи той справжній.

— Знайомтесь. Це Роберт. Дроїд дуже старого покоління — такого, що вже ніхто й не пам’ятає якого. Найнадійніша версія у всьому Всесвіті.

Я не поділяв його ентузіазму.

— А він нас не здасть твоєму творцю? — запитав я, уважно вдивляючись у корпус дроїда, ніби намагаючись знайти прихований передавач або хоча б індикатор активного сигналу. Але все виглядало… мертвим. Надто тихим.

— О, я поспішаю повідомити, — раптом рівно промовив дроїд. 

Його голос змінився. Став чіткішим. Холоднішим. І в наступну мить він просто… відкинув міну вбік.

— Вас чекають. Вже, власне, зачекалися.

Я відчув, як у грудях щось неприємно стиснулося.

— Хто? — різко запитав Кіпс.

Дроїд повільно підняв голову. І на частку секунди мені здалося, що він дивиться не на нас. А крізь нас.

— Тектос, звісно. Твій батько. Давно чекає. Я бачив, як ви наближаєтесь, і так зрадів. Але ви не постукали в парадні двері, і я захвилювався, що Кіпс забув, де вони знаходяться. Вирішив вас зустріти.

На якусь мить усе завмерло. Навіть той глухий гул під землею ніби відступив.