26 Розділ

І здається, з нашої трійці я був найповільніший. Іриска рвонула так, що ледь не зрівнялася з Кіпсом, а я відчував, як легені починають пекти навіть крізь фільтри. Позаду земля буквально ожила — з-під ніг виривалися огидні черви, розриваючи болотистий ґрунт із глухим хлюпотом. Вони вистрибували майже без попередження, вгадуючи кожен наш крок.

Ми намагалися відстрілюватися, але без особливого успіху — надто швидкі, надто різкі. Постріли лише розмазували слиз і піднімали нові хвилі бруду. Натомість у Іриски виходило краще: вона рухалась легше, точніше, ніби відчувала ритм цієї погоні й стріляла в ті миті, коли черв підставлявся сам.

Раптом Кіпс різко зупинився й сперся лапами на коліна, важко видихаючи.

— Вже не дістануть…  Тут закінчується його територія, — коротко кинув він. — Вони виходять тільки з болотистого ґрунту.

Я ще кілька секунд не міг заспокоїти дихання, коли добіг до безпечного острівця.

— Що це, в біса, було?

Кіпс кинув погляд назад, туди, де земля все ще здавалася настороженою, ніби чекала, що ми зробимо крок назад.

— Місцеві називають це гнилоцап.

— Та це ж ціле стадо гнилоцапів, — видихнула Іриска, обережно відступаючи ще на крок від м’якого ґрунту.

— Ні. Це один, — спокійно відповів Кіпс. — Він тут давно живе. Ці черви гнилоцапи, а тіло, що їх об’єднує, це їх господар, Тесар. Ми з ним колись іноді навіть на випередки грали. Я один із небагатьох, хто здатен відчути його наближення.

— Тіло з паразитами? — перепитав я вже майже байдуже, ніби мозок почав адаптуватися до місцевого божевілля. — То… припускаю, що це і є перші мешканці планети?

— Типу того, — кинув Кіпс.

Я глянув під ноги ще раз, уже уважніше. Те, що ми прийняли за окремих істот, було лише частинами одного тіла. Десь у глибині, під шарами теплого, насиченого газами ґрунту, ховалося щось значно більше. Воно не піднімалося повністю — не мало потреби. Замість цього випускало назовні чутливі відростки, які вловлювали найменшу вібрацію. Вони діяли окремо, але підкорялися єдиному голоду. І варто було оступитися — ці лапки зімкнулися б, тягнучи вниз, у гарячу, задушливу темряву, де вже не було шансів вирватися.

— І ти повів нас цим шляхом? — різко кинула Іриска, випрямившись і глянувши на нього з відвертим обуренням.

Кіпс повільно вирівнявся, провів лапою по шиї й глянув на нас уже без жодного жарту.

— Це найбезпечніший шлях із тих, що є, — холодно відповів він. — Хочете ще добу обходити через території, які давно поділені місцевими? Там кожен метр — чужий. І кожен крок — привід вас пристрелити.

Він зробив паузу, а потім додав тихіше, але значно жорсткіше:

— І давайте без претензій до лиса. Не забувайте, через кого ми взагалі опинилися на цій поганій планеті.

Після цих слів навіть повітря між нами стало холоднішим. Навіть попри отруйний туман.

Кіпс розвернувся й мовчки рушив уперед.

— Кіпсе..! — Іриска зробила крок за ним. — Я не те мала на увазі. Ти ж знаєш.

Він не відповів. Іриска лише коротко глянула на мене з тією обережною напругою, яка виникає, коли слова вже сказані й назад їх не забереш. Вони пішли далі, не зупиняючись. Я ж на мить затримався, озирнувся назад — туди, де земля ще ледь ворушилась, ніби запам’ятовувала наші кроки.

І чітко вирішив: назад цим шляхом я не піду.

Коли все закінчиться, Шаїрі доведеться нас забирати. Навіть якщо їй доведеться пробиватися сюди крізь виверження, кислотні хмари й обстріли місцевих. Інакше — ніяк.

Я наздогнав їх уже на межі тієї зони, де їдкий пар починав розсіюватися. Спершу це були лише тіні — розмиті, спотворені гарячим повітрям. Але з кожним кроком обриси ставали чіткішими. Попереду виростав будинок.

Він не вписувався в пейзаж — він його калічив.

Високі, загострені верхівки впивалися в небо, масивні стіни ніби проростали з самої землі. Я зняв респіратор, швидко глянув на сканер — показники хиталися на межі допустимого. Дихати було можна.

Кіпс і Іриска повторили мій рух.

Будинок старого вченого не просто стояв тут — він виглядав, як пухлина на тілі планети. Метал і камінь у його стінах були потемнілі, місцями розтріскані, а подекуди зрослися з чимось живим. Біомаса пульсувала просто з-під поверхні, ніби намагалася вирватися назовні, але була насильно втримана в цих формах. У місцях стиків матеріали не з’єднувалися — вони зросталися, як плоть із чужорідним тілом.

Навколо входу замість рослин стояли колби.

Прозорі, витягнуті, з мутнуватою рідиною всередині. Вони тихо поблискували в тумані, і варто було придивитися — ставало зрозуміло, що це не просто зразки. Усередині щось жило. Незавершене. Покручене. Істоти з непропорційними тілами, занадто людськими очима й надто хижими щелепами. Деякі з них сіпалися, інші повільно рухалися, ніби в напівсні. Їхнє ледь чутне скавучання губилося в глухому гуркоті підземних процесів, але не зникало, воно просто осідало десь під шкірою. Здавалося, їх намагались позбутися, але в підсумку залишили під будинком, що, можливо, ще слугувало для відлякування непроханих гостей.

Мені стало моторошно.

Навіть не через сам вигляд. А через усвідомлення.

Це місце створило Кіпса.

Я глянув на нього — на його спину, на впевнену ходу, на те, як він без вагань наближався до цього… дому.

І всередині щось різко не погодилось.

Ні.

Він не був частиною цього.

І якщо доведеться — я нагадаю йому про це.