25 Розділ

Утробу істоти ми залишили рівно в той момент, коли сканер у лапах Кіпса коротко пискнув і показав, що дощ вщух. Він не сказав ні слова — просто перший продавив м’яку стінку, і вона неохоче розступилася, випускаючи нас назовні. Я вибрався слідом, витягуючи Іриску за руку, і вже на пів русі зрозумів: це було лише пів правди. Сканер попереджав, що повітря все ще несе загрозу, і щойно ми виринули з нутра, це стало очевидно без жодних показників.

Туман став густішим та жовтуватим і повільно стелився над землею торкаючись розпеченого каміння. У деяких місцях він клубився щільніше, утворюючи справжні кишені отрути, де світло теплових жил ламалося й розмазувалося, ніби проходило крізь брудне скло. Запах ударив у ніс одразу — різкий, металевий, із кислим присмаком, що миттєво обпік слизову. Це був той самий критичний момент, про який говорив Кіпс: випари кислотного конденсату, змішані з підземними газами, створювали таку концентрацію токсинів, що могли нашкодити легеням.

Я краєм ока помітив, як неподалік якісь гібридні рослини поспіхом згортали свої м’ясисті листки, закриваючи пори, наче живі істоти, що ховаються від болю, а тонкі стебла злегка здригалися від кожного дотику їдкого туману.

Іриска інстинктивно прикрила обличчя краєм куртки, але цього було недостатньо. Кіпс уже діяв: різким рухом витягнув портативні респіратори й одним кидком передав нам, паралельно активуючи свій. Ми з Ірискою не гаяли часу. Я швидко закріпив фільтр, відчув, як холодна мембрана щільно лягла на обличчя, і тільки тоді дозволив собі зробити повноцінний вдих. Повітря, очищене через фільтри, все одно мало слабкий присмак гіркоти, але принаймні більше не палило зсередини. У ці хвилини планета виглядала так, ніби намагалася виштовхнути з себе все живе, що випадково опинилося на її поверхні, нагадуючи просту річ: ми тут чужі, і виживання залежить лише від того, наскільки швидко ми встигаємо реагувати.

Закріпивши респіратори, ми рушили вперед тим маршрутом, який обрав Кіпс. Він ішов першим, впевнено, не зупиняючись і навіть не озираючись, ніби кожен виступ, кожен чорний корінь і кожна тріщина в цій отруєній землі були йому знайомі. Цей пронира таки зумів нас переконати. Тут або пан, або пропав. Я чітко розумів, що повертатися на цю планету вдруге не хочу — і, судячи з мовчання, не лише я. Це був один із тих варіантів розвитку подій, який я враховував, але до останнього сподівався, що він нам не знадобиться. Саме тому в нас із собою були кілька зарядів вибухової суміші й дрібні примочки, які зазвичай дістають лише тоді, коли план уже тріщить по швах. І, дивлячись на цей задушливий, отруйний пейзаж навколо, я все більше переконувався: дуже скоро вони нам знадобляться.

— Кіпсе, а твої приятелі в Кореневищі не такі вже й грізні, — кинув я, коли ми вже повільніше й обережніше просувалися вузькою стежкою серед задушливих джунглів.

Він різко озирнувся через плече, і навіть крізь респіратор я відчув ту їдку насмішку.

— Ти думаєш, проблема в них? Та це лише місцеві щури. І дивіться під ноги. Ні на що не наступайте. Ви місцевої флори не знаєте так близько, як я. Йдіть по моїх слідах. Ми зараз на території Тесара.

— Хто такий Тесар? — несміливо спитала Іриска, і в її голосі прозвучало більше небажання чути відповідь, ніж справжня цікавість.

— Тесар — це те, що у вас під ногами, — спокійно відповів Кіпс. — І головне — не шуміть.

Дарма він це сказав. Ми з Ірискою одночасно втупилися в землю, ніби очікуючи, що вона зараз розійдеться й щось вирветься назовні. Ґрунт тут був дивний — не твердий і не м’який, а ніби живий: подекуди він ледь помітно пульсував, а між корінням темніли вузькі щілини, з яких тягнуло теплом.

— Та заспокойтесь ви, — кинув Кіпс, навіть не озираючись. — Я звідси чую, як фонять ваші гормони.

— Може поясниш, чого чекати? — тихіше, але напружено сказав я. — Бо я вже не знаю, чого очікувати від цієї паршивої планети. Якщо не дощ і не виродки з Кореневища, то що тут може бути ще гірше?

— Заткніться. Зараз.

Ми одразу завмерли, майже синхронно повторивши його позу. Навіть дихання стало обережнішим, коротшим. Я бачив, як його вуха ледь сіпнулися, вловлюючи щось, чого ми не чули. Наступної миті він різко розвернувся.

І направив бластер прямо мені в живіт.

Світ на частку секунди звузився до чорного отвору дула.

Я навіть не встиг як слід подумати, що це кінець.

Постріл.

Глухий, різкий, з коротким спалахом, що розірвав туман переді мною.

Щось велетенське вирвалося з землі буквально за крок — масивне, слизьке, з товщиною черева, як у мене самого. Воно не встигло навіть повністю піднятися: заряд розмазав його в липку масу, що з глухим звуком впала назад у розритий ґрунт.

Я відчув, як під ногами щось здригнулося. Раз. Другий.

Земля оживала.

— Біжіть! — закричав Кіпс і вже рвонув уперед.

Цього разу я не став ставити запитань.