23 Розділ

Кіпс уже біг по колу, розштовхуючи кущі і вдивляючись у темні силуети дерев.

Ми теж розосередилися.

Поверхня Термінуса у цей час доби виглядала ще дивнішою — покручена рослинність, чорні кущі, що виглядали ніби обпалені, і високі стовбури дерев із широкими пласкими кронами, які в тумані справді могли нагадувати величезні гриби.

— У нас лишилось не більше кількох хвилин! — заверещав Кіпс десь із заростей. — Перед тим як вода піде з неба!

— Тобто ми що… від дощу будемо ховатися?! — крикнула Іриска.

— Тобі краще думати, що це дощ! — гаркнув він у відповідь.

І за кілька секунд вискочив із чагарника.

— Сюди! За мною! Здається, я бачу його!

Як я не вдивлявся у темряву й клуби пари, нічого не міг розгледіти, що хоча б трохи нагадувало гриб. Усе виглядало однаково темним і перекрученим.

За кілька метрів, куди нас провів Кіпс, та темна тінь, що спершу губилася серед тіней, справді виявилася величезним грибом. Його масивна шапка нависала над землею, немов темний купол, а товстий стовбур був роздутим і пористим, ніби виріс не з ґрунту, а з самої гарячої кори цієї божевільної планети. Поверхня його тіла ледь ворушилася, немов повільно дихала. Це було дивно.

— І що далі? — запитав я, важко дихаючи після бігу.

— Пригайте! — крикнув Кіпс.

Він навіть не пояснив. Просто розігнався і стрибнув в стовбур гриба. На мить мені здалося, що він зараз розіб’ється об нього, але поверхня раптом піддалася, стала м’якою, пружною — і прийняла його всередину, наче густе желе. Стовбур розійшовся, відкриваючи вузьку нішу, і відразу ж знову затягнувся.

Це виглядало… дивно безпечним. Я схопив Іриску за руку.

— Разом.

Ми повторили маневр.

І гриб справді прийняв нас у себе. Його внутрішні стінки були теплі, слизькі й пружні, немов жива тканина, що трохи розсунулася, впускаючи нас у вузьку порожнину.

Тіснота тут була така, що ми одразу переплелися тілами.

— Іриско… прошу… не рухай ногою, — жалібно прошепотів я, намагаючись хоч трохи вирівнятися в цій слизькій пастці.

— Я намагаюсь! — тихо видихнула вона просто мені в шию. — Але тут так тісно. Я навіть плечі розправити не можу.

— Ай… ох… — прошипів я. — Прошу, завмри. Твоя нога впирається…

— Ой! Вибач! Я нічого не бачу!

— Може вже досить, — абсолютно спокійно промовив Кіпс десь у темряві поруч. — Продовжите в каюті, коли опинимось удома.

— Ти краще розкажи, чому ми ховаємось від дощу, — буркнув я, намагаючись не думати про те, як слизькі стінки гриба повільно пульсують навколо нас. — І… ох… це слиз чи що?

— Так… схоже на слиз, — тихо підтвердила Іриска з огидою в голосі.

Кіпс тихо хмикнув.

— Це не дощ. Місцеві називають це скидом.

Він говорив так спокійно, ніби пояснював погоду на курортній планеті, але його слова змусили мене інстинктивно притиснутися ближче до внутрішньої стінки гриба.

— Тутешні дощі не мають нічого спільного з цілющою вологою. Це радше агресивний побічний продукт очищення планетарної кори. Розпечене ядро цієї планети виштовхує на поверхню токсичні сполуки металів і концентровані кислоти. А через підпільні експерименти з геотермальною енергією весь цей природний процес давно пішов шкереберть. Пара від лабораторій змішується з вулканічним попелом у верхніх шарах атмосфери… і повертається вниз уже їдким конденсатом.

Десь далеко над нами щось глухо загуркотіло.

Ніби небо важко перевернулося.

— На цій планеті небо не дарує життя, — продовжив Кіпс тихіше. — Воно просто позбувається того, що земля не змогла перетравити.

Ми на кілька секунд притихли. Навіть гриб навколо нас ніби затамував подих. А потім Іриска все ж не втрималася:

— І… скільки нам чекати тут? І цей слиз взагалі безпечний?

— Може годину… може дві, максимум, — байдуже відповів Кіпс. — Іноді хвилин двадцять. Ці скиди не тривають довго.

Він зробив паузу.

— І це не слиз.

— А що ж тоді? — обережно запитав я.

Кіпс відповів тим самим тоном знавця, яким хтось пояснює очевидні речі:

— Шлунковий сік. Взагалі-то.

— В сенсі шлунковий сік? — голос Іриски поступово змінювався. Спочатку в ньому ще звучала обережна цікавість, але тепер туди повільно підкрадалося щось значно небезпечніше. — Кіпсе… це точно гриб?

У тісній темряві я навіть не бачив її обличчя, але чудово уявляв, як вона зараз дивиться на нього.

Кіпс відповів спокійно, навіть ліниво:

— Я не казав, що це гриб. Я сказав, що воно схоже на гриб.

На кілька секунд усередині цієї слизької порожнини запала така тиша, що було чути, як десь за стінками організму повільно переливається густий сік.

— Кіпсееее… — попереджувально почав я, відчуваючи, що ситуація зараз дуже швидко стане значно гіршою. — Це хоча б рослина?

— Рослина, звісно, — легко відповів він. — Тільки м’ясоїдна.

Тепер уже тиша стала зовсім іншою.

— Кіпсе, — повільно промовила Іриска, і кожне слово звучало все голосніше, — ти змусив нас стрибнути в шлунок гриба… що їсть м’ясо?

Не скажу, що очікував іншого від Кіпса та й від ситуації, але ситуація й справді виглядала не найкраще.