22 Розділ

Стало зрозуміло, що ми стоїмо просто посеред кола ворогів.

— А дівчина вас попереджала, — глузливо зауважив один із них, роблячи крок уперед. Його голос звучав глухо, наче прокочувався крізь кам’яні порожнини в грудях.

Він підняв бластер і направив його просто на нас.

Його приятелі, більшість з яких навіть не тримала зброї, бо були впевнені у власній силі, поглядали на нас з упевненістю господарів місця. Ми знаходились в центрі Кореневища і тут допомоги чекати нізвідки.

— Що? — загарчав Кіпс, різко повернувшись до того, хто говорив. Його губи піднялися, відкриваючи ікла. — Це ти мені?

— Так, це я… — почав той, ледь нахиляючи голову, але договорити не встиг.

Кіпс зірвався з місця так раптово, що навіть я не одразу зрозумів, що сталося.

Він буквально вистрибнув на громилу, вчепившись у нього, як дикий звір, і в ту ж секунду його ікла з хрускотом увійшли прямо в око лавового створіння.

Коридор розірвав крик. Тепер я згадав його жарти, що він заточує ікла, схоже не жартував.

Громила заревів так, що туман навколо здригнувся. Його кам’янисті руки заметалися, намагаючись відірвати Кіпса від своєї морди, але той вчепився, мов скажений, упершись лапами в його груди.

Я знав цей стан. Скаженого лиса не зупинити, коли він виходить з себе. На початку нашої дружби я сам цього стану побоювався.

Коли Кіпса по-справжньому рознервувати, чекай лиха.

— Це ти мені сказав?! — горлав він, рвучи іклами й кігтями, поки з розбитого ока громили бризкала темна, майже чорна рідина.

Інші громили спершу просто застигли від шоку.

Потім вони запізно почали хапатися за бластери, нервово наводячи їх то на нас, то на власного приятеля, бо не могли вцілити Кіпса. Гора м’язів скажено метався, намагаючись скинути з себе Кіпса. Його рев ставав дедалі нестерпнішим, і кожен із них, схоже, боявся вистрілити, щоб не рознести голову своєму ж товаришу.

Коли Кіпс нарешті закінчив, він різко відштовхнувся і приземлився на ноги перед нами.

У його лапі було розчавлене око.

Він з огидною легкістю кинув його в наш бік, і воно з глухим мокрим звуком впало в туман біля наших ніг.

Позаду нього громила продовжував верещати від болю, хапаючись за розірвану порожнину, де ще кілька секунд тому було його око.

— Якщо хтось хоче розмовляти зі мною, — голосно вигукнув Кіпс, розриваючи простір гарчанням та витираючи лапу об власну куртку, ніби щойно не вирвав комусь око, — то це треба робити ввічливо.

Я раптом чітко побачив перед собою того самого Кіпса, якого зустрів понад десять років тому — дикого, непередбачуваного і настільки небезпечного, що поруч з ним навіть досвідчені контрабандисти трималися обережно. В його очах зараз був той погляд, від якого в жилах застигала кров: холодний, уважний, і водночас повністю готовий до ще більшого безумства. Тепер з упевненістю можна було сказати, що його дійсно породив Термінус.

Громили навколо нас кілька секунд мовчали. Хтось із них, здається, уже збирався щось сказати, але вагався. Бластери більше не намагались на когось навести. Кіпс стояв перед ними майже з голими лапами, забризканими темною рідиною їхнього приятеля, і цього чомусь вистачило, щоб у їхніх рухах з’явилася невпевненість.

Іриска стояла поруч. Я відчував її плечем майже впритул. Вона була шокована — це було видно по тому, як напружились її пальці на ремені рюкзака, але вона з усіх сил намагалася не показувати цього.

— Ти заплатиш за це! Або твої приятелі! — все ж проревів один із громил. Його кам’яниста рука різко піднялася, і бластер націлився просто на мене.

Я автоматично зробив крок уперед, перекриваючи Іриску плечем. І саме в цей момент сталося щось дивне.

Одночасно у всіх цих лавових істот та інших, що стали свідками події замиготіли комунікатори. Маленькі пристрої на їхніх грудях і поясах почали блимати різким червоним світлом.

Громили різко завмерли. Потім один із них коротко вилаявся.

І буквально за кілька секунд вони кинулися врозсип. Хтось метнувся в сусідню кореневу кишеню, інші стрибнули за масивні виступи лавових жил або зникли в темних отворах прибудов, що тулилися до тунелю.

Коридор спорожнів так швидко, ніби їх тут ніколи й не було.

— Кіпсе… що відбувається? — запитав я, дивлячись на нього.

У ту ж мить повітря раптом прошив різкий запах. Гострий. Хімічний. Наче щось кисле й металеве одночасно. Кіпс різко втягнув носом повітря. Його вуха миттєво притислися до голови.

— За мною! — рявкнув він. — Швидко біжіть! Це попередження! Треба знайти укриття!

Я не став сперечатися. Ми кинулися за ним. Корені під ногами ковзали, туман збивався клубами, а гаряче повітря ставало дедалі різкішим у легенях.

І він уже мчав коридором у бік виходу на поверхню. Місце, яке кілька хвилин тому кишіло істотами, тепер було порожнім.

Коли ми видиралися з тунелю на поверхню, я раптом зрозумів, що стало навіть тихіше.  

— А нам не краще було там сховатися? — крикнув я, намагаючись не відставати від Кіпса.

Він навіть не обернувся.

— Якщо хочеш ще кілька сутичок, які не так добре закінчаться, — повертайся!

Ми продовжували швидко рухатися тропою нагору. Майже повзучи між корінням і чорними кущами, що росли на гарячому ґрунті. Ноги ковзали, пальці боліли від того, як доводилося хапатися за гостре каміння, щоб поспішити. Опинившись на відкритій поверхні Кіпс різко зупинився.

Обернувся.

— Швидко! — закричав він. — Шукайте дерево у вигляді гриба!

— У сенсі… шукати гігантський гриб?! — перекричала Іриска, оглядаючись навколо.

— Так! Гриб!