21 Розділ

Бластер був направлений прицільно в голову істоти.

— Не бреши, — тихо перебив Кіпс і показав зуби. — Бо я тобі друге вухо відгризу, якщо ти зараз намагаєшся мене намахати.

Торговець різко здригнувся.

— Та присягаюсь чорною дірою! — випалив він. — Саркофаг купив твій творець! Він про це всім розтрубив. Не знаю навіщо.

Ми з Ірискою одночасно глянули одне на одного. Її брови трохи піднялися, а в очах промайнуло те саме коротке передчуття, яке я відчув сам.

Пастка! 

Ешт підняв лапи, демонструючи повну невинність, і раптом почав виглядати набагато меншим, ніж кілька секунд тому. Його морда нервово сіпалася, а зубаста усмішка кудись зникла.

— Я б тобі не брехав, тваринко… — пробурмотів він, ковтаючи повітря. — Ти ж знаєш… я б не ризикнув.

Кіпс легко зіскочив зі стійки, ніби щойно не тримав комусь бластер біля морди, і без жодного слова рушив до виходу з кишені. Його хвіст коротко сіпнувся, коли він проходив повз мене, і я вже за цією дрібною деталлю зрозумів: усередині він кипить, але поки що тримає це під контролем. Ми мовчки пішли за ним, залишаючи позаду тепле рудувате світло кореневих жил, що повільно пульсували у стінах, і важке повітря, просочене запахом гарячого каміння, металу та десятків чужих істот. Ледве ми вийшли з кишені в ширший коридор, як позаду пролунав різкий, майже верескливий голос Ешта.

— Ви не покинете планети! Рахуйте себе покійниками! — гаркнув він нам услід. — Я заберу кредити з ваших тіл як компенсацію!

Його слова прокотилися кореневими тунелями, відбиваючись від вологих стін, і кілька істот, що блукали поруч, обернулися в наш бік. Хтось із тих напівпрозорих киселеподібних створінь повільно перетік убік, звільняючи дорогу, а один із кремезних лавових гуманоїдів лише глухо загудів у своїй кам’яній грудній клітці, наче прокоментував це для себе через вібрацію ґрунту. Але Кіпс навіть не озирнувся. Він упевнено йшов уперед.

Ми рушили за ним, заглиблюючись у густіший шар туману, що повз по підлозі, немов живий. У цьому тумані теплові жили виглядали темнішими, а їхнє світло розмивалося так, що здавалося — ноги от-от загрузнуть у чомусь липкому й гарячому. Саме тут Іриска швидко наздогнала Кіпса. Вона майже бігла, обережно переступаючи через вузли коренів, що виступали з землі, і, зрівнявшись із ним, тихіше промовила:

— Мені шкода, Кіпсе… Він був твоїм другом.

У її голосі звучала щира турбота — не жалість, а те тихе співчуття, яке вона іноді дозволяла собі показувати, коли хтось із нас торкався старих ран. Кіпс не сповільнив кроку. Він дивився прямо перед собою, де тунель губився в ще густішому серпанку.

— На Термінусі немає друзів, — сухо відповів він. — А зараз заглянемо до мого старого дому!

Я різко обійшов його збоку і став перед ним, перегородивши шлях. Кіпс мало не врізався в мене, але вчасно зупинився. Туман уже піднявся нам до колін, і в цьому густому теплому мареві ми виглядали майже як два привиди.

— Кіпсе, стій, — швидко сказав я, не відводячи від нього погляду. — Ми домовлялися знайти інформацію і повернутися на корабель. Там підготувати план.

Кіпс дивився на мене кілька секунд, і я бачив, як у його очах починає закипати те саме гаряче, неконтрольоване рішення, яке іноді робило його геніальним, а іноді — смертельно небезпечним для всіх навколо.

— Який тут може бути план? — гарячково відповів він. — Заходимо, гасимо всіх і забираємо те, що треба. Чи ти думаєш, що в тебе вистачить кредитів викупити саркофаг у одного з найбожевільніших і найбагатших учених цієї планети?

Я відчув, як щелепа мимоволі напружилася.

— Ага, — відповів я різко, — а по-твоєму краще з голими руками увірватися, з твоїх же слів, до божевільного вченого додому? Та ми й метра не пройдемо на його землі!

Я говорив тихо, але швидко, нервово жестикулюючи, намагаючись донести очевидне. У цьому тумані навіть власні слова здавалися густішими, важчими.

— Хлопці… — обережно втрутилася Іриска, переводячи погляд з мене на Кіпса. — Може, десь інде вирішимо це питання?

Але я вже не слухав. Мені потрібно було почути від Кіпса хоча б крихту здорового глузду, щось, що підтвердить: він не збирається вести нас просто в пащу божевільного генія, керуючись лише старою образою і люттю, що знову прокинулася після слів Ешта.

— Ефект неочікуваності… ні, не чув? — огризнувся Кіпс, різко повернувши голову в мій бік. Його очі блиснули тим небезпечним вогнем, який з’являвся щоразу, коли він уже прийняв рішення і не збирався відступати. — Поки ми ще його маємо, все інше до дупи. Якщо я одного разу втік звідти, то й проникнути зможу.

Його хвіст нервово сіпнувся, розрізаючи туман.

— Дурня! Це не план! — різко відповів я, навіть не намагаючись стримати роздратування.

— Хлопці, досить… — попереджувально мовила Іриска, піднімаючи руку між нами, ніби намагаючись фізично зупинити цей обмін ударами словами.

І варто було нам послухати її трохи раніше.

Бо наступної миті туман навколо нас наче ворухнувся.

З густого серпанку повільно виступили темні, важкі силуети — ті самі аморфні створіння, яких ми бачили раніше. Зблизька вони виглядали ще гірше: їхні тіла справді нагадували застиглу гору м’язів, наче лаву, що колись текла, а потім раптово затверділа, залишивши хвилі кам’янистих волокон. Шкіра їхня була темна, потріскана, з вузькими світними щілинами між м’язами, де повільно пульсувало червонувате світло, ніби всередині них жеврів жар. Можливо вони були аборигенами планети.

Нас було оточено майже беззвучно.