19 Розділ

— Кіпсе, куди далі? — тихо запитала Іриска, коли він раптом зупинився.

Вона вже зробила півкроку вперед, але я торкнувся її плеча й ледь стиснув пальцями. Не грубо — радше як тихий сигнал.

Вона одразу зрозуміла.

Погляд її ковзнув по моїй руці, потім по спині Кіпса, що завмер перед нами, і Іриска слухняно відступила.

Кіпс стояв нерухомо, повільно оглядаючись навколо. Його вуха трохи напружено рухалися, ловлячи кожен звук у гулкому просторі Кореневища.

Звісно, він знав, куди йти.

Тільки такі місця не стираються з пам’яті. Їх не видряпає жоден симулятор, не відредагує жоден нейрокоректор.

Кореневище жило в ньому так само, як у цьому вулкані.

Під нашими ногами темна земля була пронизана товстими коренями й тепловими жилами, що розходилися в різні боки, наче темні артерії. Вони ледь помітно пульсували, випромінюючи м’яке червонувате світло.

Здавалося, ніби сама планета дихає під нашими підошвами. І від тих жил справді йшла дивна, важка аура.

Кіпс нарешті подав голос.

— Сюди.

Він різко звернув у вузький прохід праворуч — темну кореневу трубку, що нагадувала природний тунель між товстими ліанами, які тягнулись зверху.

Що глибше ми заходили, то тихіше ставало навколо. Навіть шум натовпу Кореневища лишився позаду.

І раптом Кіпс зупинився.

Перед нами відкривалася одна з тих самих кишень — невелика природна ніша між товстими коренями, де тепло від магматичних жил збиралося в щільну хмару пару.

Не кажучи ні слова, Кіпс рвучко рушив уперед. Настільки різко, що з боку це виглядало так, ніби він збирався грабувати це місце.

Я автоматично напружився, коли ми увійшли за ним. За низькою металевою стійкою, вмонтованою прямо між коренями, сиділа істота.

Коротколапа. З широченною мордою і таким рядом зубів, що стоматологи галактики могли б плакати від заздрощів.

Я чесно не був упевнений, до якого виду воно належить.

Можливо, ні до якого.

Але щойно ця істота побачила Кіпса — її морда раптом розтягнулася в зубастій посмішці.

— Тваринко… — протягнув він. — Це ти?

Кіпс навіть не сповільнився.

Він одним рухом підскочив на стійку, приземлившись лапами на метал, і гучно ляснув долонею по лапі істоти.

— Привіт, Еште!

Він широко усміхнувся.

— І не називай мене тваринка. Я тепер Кіпс!

Істота нахилила голову набік, уважно розглядаючи його. Вона мала темну шкіру, яка була вкрита дуже короткою, майже гладкою шерстю, що блищала у теплому світлі коренів.

— А ти змінився… — протягнув він повільно.

Його темні очі-ґудзики ковзнули повз Кіпса і вперлися в нас. Морда трохи скривилася.

— А це хто?

Я відчув, як Іриска ледь нахилилася ближче до мене. Її голос торкнувся мого вуха тихим шепотом.

— Він схожий на морського котика, зубастого.

Я ледь стримав усмішку.

І дуже постарався, щоб істота цього не почула.

— Це мої друзі, — швидко сказав Кіпс, легко зіскочивши зі стійки. — І в нас мало часу на балачки.

Він поклав лапи на край металевої поверхні і нахилився ближче до Ешта.

— Нам потрібна інформація.

Його хвіст повільно хитнувся.

— За платою не стане.

Ешт ще кілька секунд підозріло косився на нас. Його погляд затримався на мені, потім на Ірисці. Особливо довго. Потім він повільно розтягнув морду в посмішці. Не теплій. Швидше робочій. Торговій. І раптом мені стало зрозуміло, звідки у Кіпса ця звичка показувати зуби, коли він усміхається. Тут так робили всі. Принаймні ті, у кого були зуби.