18 Розділ

Ми почали спуск. Велетенське коріння слугувало сходами: розпухлі вузлуваті вени, розпечені внутрішнім жаром планети та огидно слизькі від масного конденсату. Що глибше ми занурювалися, то сильніше туман перетворювався на щільний білястий кисіль. У цьому мареві пульсували тіні. Перші мешканці з’являлися нізвідки, наче виникали з перешкод на екрані несправного монітора. Навіть я, не був до цього готовий. Внизу все нагадувало розкриту грудну клітку гігантського організму.

Повз продиралося щось неможливо високе: шкіра — наче шматки колотого обсидіану, що тертям викрешують іскри. Інша потвора витріщалася трьома парами очей, які випалювали в тумані м’які зелені дірки, а її зайві кінцівки рухалися з механічною, сегментованою точністю. Потім у повітрі, ігноруючи гравітацію, проплив напівпрозорий силует, не лишаючи по собі навіть коливання повітря.

Я сповільнив крок. Системи аналізу мовчали. Жоден сектор галактики не міг породити такий біологічний хаос. Це не була еволюція. Це був конструктор. Можливо, їх штампували прямо тут, у надрах цієї планети. На цих мордах не було заводських маркувань, і я поняття не мав, яке точно в них походження.

Ми йшли далі, і градус абсурду зростав. Я тримав Іриску в полі зору, прикриваючи її спину, і водночас фіксував кожен рух Кіпса попереду. М’язи перетворилися на стиснуті пружини. Слух ловив хрускіт туману, а ніздрі забивав дикий коктейль зі смороду розпеченого базальту та різкого, стерильного духу хлорованої лабораторії.

З темряви почали виходити інші істоти.

Одна група ковзнула поруч майже беззвучно. Їхні тіла здавалися витканими з напівпрозорого темного киселю. Усередині повільно пульсували тонкі неонові нитки — штучні нерви, що бігли крізь їхні аморфні форми, як світляні судини.

Вони не дивилися прямо, але я чітко відчув, як кілька поглядів ковзнули по нас. І варто було їм відійти від теплого кореня, що випромінював тьмяне світло, як їхні тіла почали буквально танути в напівтемряві. За кілька кроків вони ставали майже невидимими, лишаючи лише слабке мерехтіння тих неонових нервів.

Я ледь помітно змістився ближче до Іриски. Вона теж це відчула і на секунду скосила на мене погляд, але нічого не сказала. Поруч, мов мовчазні валуни, стояли інші істоти.

Кремезні гуманоїди з плечима, ширшими за будь-які двері корабля. Їхня шкіра нагадувала застиглу лаву — темна, потріскана, з тонкими червоними прожилками, що повільно світилися зсередини. Вони майже не рухалися. Лише час від часу з їхніх грудей виривався глухий низькочастотний гул.

Я прислухався.

І зрозумів, що це не дихання. Кожен такий звук віддавався легкою вібрацією під підошвами. Вони передавали сигнали через ґрунт, обмінюючись даними прямо через камінь.

Кіпс, здається, теж це помітив. Він на секунду підняв лапу, ледь помітним жестом наказуючи нам не зупинятися, і повів далі вузькою стежкою між корінням.

Його хвіст нервово гойдався з боку в бік, але кроки залишалися впевненими. Погляд Іриски ковзав по всьому навколо — коріння, туман, рух тіней. Вона буквально зчитувала простір, запам’ятовуючи кожну деталь, кожен жест місцевих мешканців.

Я ж тримався трохи позаду.

Прикриваючи тил.

І кожною клітиною відчував, що в цьому місці за нами спостерігає набагато більше очей, ніж ми можемо побачити.