17 Розділ

Ми йшли кілька годин.

Час тут розчинявся дивно: густе повітря, напівтемрява і постійний теплий туман з-під землі стирали відчуття відстані. Лише навігатор на зап’ясті Кіпса час від часу тихо клацав, підтверджуючи, що ми не збилися з маршруту.

За весь шлях ми нікого не зустріли. І це, якщо чесно, насторожувало більше, ніж випадкова сутичка.

Або нас фіксували здалеку і чекали, що ми робитимемо далі. І цей варіант здавався мені значно ймовірнішим.

Нарешті густі хащі розступилися, і ми вийшли до цілі.

Кіпс завмер на краю кам’яного уступу і повільно озирнувся навколо з таким виглядом, ніби ми раптом провалилися в паралельний всесвіт якогось потойбіччя.

Я зупинився поруч і коротко глянув на нього.

— Кіпсе… ти як?

Він на секунду мовчав, потім різко усміхнувся.

— Каре, — фиркнув він, показуючи ряд гострих білих зубів, — я вже не те напівлисе слабке створіння, яке ти колись зустрів.

Він клацнув запобіжником на бластері й зухвало додав:

— Я тут кожному пащу відгризу. Якщо знадобиться.

Його голос звучав легковажно, але хвіст нервово смикнувся за спиною. Я вловлював в ньому впевненість в тому, що ми робимо, але ще я добре знав, як важко боротися з тінями минулого.

— Це і є Кореневище, — тихо сказав Кіпс опустивши погляд донизу.

Кореневищем тут називали головний хаб планети. Хоч язик і не повертався назвати це нелегальним базаром чи притулком, як я уявляв спочатку.

Перед нами відкривалася гігантська природна каверна всередині мертвого супервулкана.

Я підійшов на самий край урвища і заглянув униз.

Замість прилавків звисали товсті, як колони, корені біоінженерних ліан. Вони тягнулися з темряви і впивалися глибоко в розпечену землю під нами. Коріння пульсувало теплом.

Кіпс тихо постукав чоботом по каменю.

— Бачите? — буркнув він. — Вони вбирають тепло прямо з магматичних жил.

Він провів долонею по одному з коренів, і той ледь помітно здригнувся.

— Все на цій планеті має своє призначення.

Там не було криків зазивал. Жодних неонових вивісок. Лише натовп тіней. Незареєстровані істоти рухалися майже беззвучно в густому тумані, що клубочився з тріщин у землі.

Десь глибше, між кореневими колонами, виднілися своєрідні кишені — природні ніші, де відбувалися угоди. Там обмінювали вкрадені коди. Контрабандні імпланти. Ембріони химер, вирощених у місцевих теплицях. Специфіка місця диктувала правила.

Там внизу лише прямий обмін. І термічні мітки, які в цьому гарячому мареві не засіче жоден дрон.

Повітря було настільки насичене феромонами лабораторної флори і запахом розпеченого каменю, що навіть адаптаційний спрей ледь справлявся.

Кожен вдих нагадував: ми в самому серці невидимого світу, де закон — це лише слово з іншої галактики.

— Тут хоч і багато від природних ресурсів, та це зовсім не нагадує планету Матінки Кім, — додала насторожено Іриска. — Тут все таке…

— Агресивне так?  — кинув погляд на неї Кіпс. — Тут навіть земля може зрадити в будь-яку мить.

— Кіпсе, ми будемо поруч, — тихо сказала Іриска.

Її голос прозвучав не як нагадування. Швидше як спроба підтримки. Кіпс коротко кивнув, вже не дивлячись на неї.

— Так. А тепер слухайте мене.

Він обернувся до нас і швидко обвів поглядом Кореневище.

— Те, що тут погано із сигналами — це мінус тільки для нас. Місцеві давно навчилися обходити це своїми способами.

Він показав пальцем униз, у темряву.

— Тож нам не можна затримуватися там. У разі чого подати сигнал ми зможемо лише тут, на поверхні.

Я кивнув і вже відкривав канал зв’язку.

— Я дам сигнал Шаїрі, що ми входимо і тимчасово будемо поза зоною зв’язку.

На браслеті коротко блимнув індикатор передачі. Пощастило, що ті глушники, які поцупила Іриска могли ще направляти сигнал в таких місцях, як це.

— Готово.

— Все за планом, — сказала Іриска, поправляючи ремінь свого рюкзака. — Знаходимо потрібну кишеню, робимо обмін на інформацію й швидко йдемо.

Вона ледь усміхнулася.

— Поки звучить просто.

Кіпс повільно обернувся до неї. І показав зуби в його фірмовій посмішці.

— Це лише так звучить, — він підійшов ближче і тихо додав, — коли побачиш торговця… дуже прошу. Не говори. І нічого не торкайся

Кіпс нахилив голову.

— Прикинься німою і дурною.

Іриска подивилася на нього так, що навіть я на секунду затримав подих. Але вона нічого не сказала. Лише холодно кивнула.

— Домовились. Але в разі небезпеки відбудеться диво: я заговорю і сама стану дуже небезпечною.

— Домовились, — посміхнувся Кіпс.