13 Розділ

Корпус зорельота ще кілька секунд глухо тремтів після виходу з гіперпростору. Не різко — швидше хвилями, ніби корабель пробігся по довгій космічній течії і тепер повільно вирівнювався у звичайному просторі. Інерційні компенсатори тихо гули під підлогою, згладжуючи залишкові коливання, але легка вага в грудях і дивне відчуття порожнечі у шлунку ще не зникли. Так буває після довгого стрибка, коли простір раптом перестає текти навколо корабля, а зірки знову стають просто зірками.

За панорамним склом кабіни галактика на мить здалася неприродно нерухомою. Зірки повільно розтягнулися з тонких світлових рисок у чіткі холодні точки, а сенсори почали швидко відновлювати звичний ритм показників.

Глибока тиша на кораблі раптом стала майже відчутною. Не просто відсутність звуків — ніби сам простір у кабіні затамував подих. Навіть прилади працювали тихо, лише зрідка блимали індикатори та пробігали холодні рядки даних на панелях. Ніхто з команди не вимовив жодного слова. Усі дивилися або на навігаційний екран, або на сенсори, які щойно закінчували перераховувати параметри стрибка.

І лише тиха фраза капітана раптом розрізала цю напружену тишу.

— Все вийшло.

Він сидів кілька секунд нерухомо, наче сам не повірив у власні слова. Потім різко розвернув крісло, ковзнув поглядом по команді і вже зовсім інакшим голосом, майже з дитячим подивом, вигукнув:

— Все вийшло!

Кабіна вибухнула сміхом.

Ми всі заговорили водночас, хтось навіть плеснув долонею по панелі. Кіпс грюкнув кріслом та взагалі мало не підскочив у своєму місці.

— Іриско! Ти молодець! — вигукнув Кара, розвернувшись до мене всім корпусом.

— Та ти геній! — додав Кіпс, крутнувшись в кріслі так, що воно жалібно скрипнуло. — Я ж казав, що це буде красиво!

Я все ще не поспішала радіти.

Схилилася над сенсорною панеллю і провела пальцями по даних. Сенсори чітко показували результат: ми щойно використали мої алгоритми входу в хвилю і пройшли кілька секторів галактики за час, який зазвичай витрачають на один стандартний стрибок.

І реактор майже не просів.

Енергетичні втрати були мінімальні — настільки, що система навіть не запустила резервні контури.

Я кілька секунд мовчки дивилася на цифри, ніби чекала, що вони раптом зміняться і покажуть помилку.

Легкий поштовх у плече змусив мене підвести голову.

Шаїра стояла поруч і дивилася на екран разом зі мною. На її губах з’явилася широка усмішка.

— У тебе вийшло, — сказала вона тихіше, ніж інші. — Чортів ти геній.

Я лише кивнула, все ще намагаючись звикнути до думки, що це справді сталося.

— Я передумав, — раптом заявив Кіпс, нервово водячи пальцями по навігаційній панелі. — Ці дані ми нікому не показуємо. Жодних патентів. Ми це для себе залишимо.

Він навіть підвівся з крісла, ніби ця думка прийшла до нього настільки різко, що всидіти було неможливо.

— Серйозно. З цією технологією половина галактики зламає собі голови, намагаючись зрозуміти, як ми переміщаємося так швидко. Без стандартних коридорів та без максимальних енерговитрат.

Він засміявся, уже уявляючи реакцію інших пілотів.

— Вони будуть думати, що ми знайшли новий тип двигуна.

— Або що ми просто божевільні, — додала Шаїра.

Кара тихо хмикнув.

— Це точно. Такі розрахунки зроблять наші перельоти… дивом для всіх та втікачами, яких не наздогнати.

Я слухала їх, але радість раптом змінилася дивним відчуттям усередині.

Гордість… і водночас щось важче.

Усі ці цифри на екранах знову нагадали мені про те, що я відрізняюся. Що мій мозок працює інакше. Що я бачу речі, які десятки людей із лабораторій не помітили.

І це означало ще одну просту річ.

Таких, як я, більше немає.

Я підняла погляд і мимоволі подивилася на Кару. Він зустрів мій погляд.

Він уже не сміявся разом з іншими. Можливо, щось помітив у моєму обличчі, бо раптом змовк. Веселість у його погляді зникла, змінившись тихою уважністю.

Він нічого не сказав.

Лише простягнув руку й поклав її мені на коліно.

Жест був простий. Майже непомітний для інших.

Ми рідко дозволяли собі щось настільки особисте за межами кают. Мабуть, навіть уперше. Але від цього дотику щось усередині мене несподівано заспокоїлося.

Кара ніколи не був багатослівним в моменти, коли все ставало занадто серйозним. Тоді він говорив мало — зате його погляди, короткі дотики чи легкі усмішки завжди означали більше, ніж довгі пояснення.

І в цьому мовчанні, у простій теплій вазі його руки, я раптом відчула той самий дивний спокій.

Наче в безмежному космосі я все ж не зовсім одна. І потім я озирнулась, я й справді не була одна.