11 Розділ

Іноді я навіть бачила, як це відбувається. Як відбуваються розрахунки та працюють алгоритми. Іноді просто знала результат. Але зараз… щось не сходилося. Я втупилася в схему гіперкоридорів.

І раптом зрозуміла, що мене дратує… Всі ці розрахунки.

Я збільшила карту сектору. Потім ще.

Лінії коридорів виглядали як павутина — складна, заплутана, обережно прокладена між гравітаційними колодязями зірок і планет.

І тут до мене дійшло.

— Це ж… — тихо прошепотіла я. 

Ми розраховували всі гіперстрибки так, ніби корабель сам пробиває шлях крізь простір. Ніби реактор штовхає його крізь бар’єр реальності.

Тому й потрібна така шалена енергія.

Я повільно провела пальцем по карті. Але ж простір… не стоїть на місці.

Зірки рухаються. Поля рухаються. Самі коридори трохи зміщуються. Іноді зовсім трохи.

Я відкрила ще одну панель і наклала на карту дані дрейфу гравітаційних хвиль. На екрані ледь помітно почали пульсувати слабкі лінії.

Течії.

Наче космічні потоки.

— Та ні… — видихнула я, швидко запускаючи новий розрахунок.

Замість того щоб пробивати стрибок навмання… що, як просто входити в коридор у той момент, коли гравітаційна течія сама штовхає простір у потрібний бік?

Енергія для розриву бар'єра тоді майже не потрібна. Простір сам підштовхне корабель.

Я дивилася на результати моделі. Енергоспоживання падало майже вдвічі. Я повільно сіла на ліжку.

— Ми всі… просто штовхали двері, — тихо сказала я сама до себе.

І усміхнулася.

— Хоча треба було дочекатися, поки вони самі відкриються.

Потім я швидко під’єдналася до доступних технічних баз і почала шукати, чи хтось уже намагався зробити щось подібне.

Знайшлося.

Кілька старих наукових звітів, пара експериментальних програм і десяток сухих технічних коментарів. Ідея була майже та сама — використати не тільки енергію реактора, а й природні гравітаційні коливання простору. У документах це називали динамічним входом у хвилю гіперкоридору. Теоретично корабель мав не пробивати стрибок сам, а входити в момент, коли простір уже починає складатися у потрібному напрямку.

Але майже всі експерименти закінчилися однаково.

Невдало.

У звітах повторювалася одна й та сама проблема: нестабільність входу.

Корабель або зривало з траєкторії ще до формування коридору, або реактор змушений був різко піднімати потужність, щоб компенсувати похибку. У результаті економії енергії не виходило — навпаки, витрати іноді навіть зростали. Через це технологію визнали непрактичною й відклали.

Я повільно перегортала ці файли. Щось у цих розрахунках мене дратувало.

Невже я щось упустила?

Я очистила екран і почала з нуля.

Спершу внесла базові параметри нашого корабля: масу, реакторну віддачу, час розгону, межі перевантаження корпусу. Потім — стандартні алгоритми побудови гіперстрибка. Навігаційна програма намалювала знайому модель: точка входу, коротке накопичення енергії, різкий прорив у коридор.

Саме так працювали всі кораблі.

Я змінила лише один параметр — момент входу в коридор.

Замість статичної точки я додала дані гравітаційного дрейфу сектора. Простір навколо зірок ніколи не стоїть на місці: поля постійно коливаються, утворюючи слабкі хвилі. Зазвичай навігаційні системи просто їх ігнорують, бо ці зміщення мізерні.

Але я вирішила не ігнорувати.

Програма почала будувати нову модель польоту.

На екрані з’явилася дуга траєкторії, потім ще одна. Алгоритм кілька разів перерахував точку входу, трохи зсунув її у часі — на частки секунди.

Я чекала, поки система завершить симуляцію. Результат був… правильний. Занадто правильний. Жодної похибки. Але звіти казали про інше.

Енергоспоживання падало майже на сорок відсотків. Я нахмурилась.

Так не буває.

Я закрила програму і відклала датапад убік. Якщо щось виглядає надто добре — значить, десь є помилка.

Я почала рахувати сама.

У голові. Потім знову на екрані, але вже без автоматичних алгоритмів. Просто крок за кроком: розгін, момент накопичення енергії, фазовий зсув простору, час відкриття коридору.

І тоді я чітко побачила проблему.

У всіх старих розрахунках була одна й та сама похибка.

Невелика. Майже непомітна.

Вони рахували хвилю як статичний фронт — ніби гравітаційна хвиля проходить повз точку входу і зникає. Але насправді вона не проходить повз. Вона трохи тягне простір за собою.

Тобто точка входу в коридор зміщується разом із хвилею.

Ненабагато. На кілька сотень метрів у реальному просторі і на долі секунди в часі.

Навігаційні системи округлювали ці значення, вважаючи їх незначними.

Але для гіперстрибка це критично.

Якщо виправити цю одну похибку — корабель входить у коридор уже всередині хвилі, а не наздоганяє її реактором.

І тоді частину роботи робить сам простір. Я повільно видихнула. Дивно, як усе раптом виглядало простим.

Ніби всі роками намагалися штовхати важкі двері, не помічаючи, що вони рухаються самі.

Я ще раз перевірила розрахунок. Якщо я права — стрибок буде стабільним і дешевшим по енергії.

Якщо помиляюсь…

Я уявила нас десь посеред міжзоряної порожнечі, з порожнім реактором і завислою навігаційною системою.

У кращому випадку нічого не станеться — стрибок просто не відкриється.

У гіршому нам доведеться вручну перезапускати систему навігації і робити нові розрахунки для довгого, нудного польоту на звичайних двигунах.

Я підвелася й рушила до виходу. Зупинилася майже біля самих дверей.

А якщо я помиляюся? Якщо весь цей ланцюг розрахунків — просто гарна помилка, яка виглядає переконливо лише на екрані?

Я повільно видихнула і повернулася назад. Сіла на край ліжка, дивлячись на датапад, що лежав поруч. На екрані все ще світилася схема траєкторії — акуратні лінії стрибка, точки входу, часові мітки. Все виглядало надто чисто, надто правильно.