8 Розділ

Світло панелей м’яко ковзало по металевих стінах рубки, відбиваючись у вузьких смугах індикаторів і напівпрозорих екранах навігаційної системи.

— Хто вона чи що? — раптом видихнула Шаїра, перевівши погляд на Іриску.

Попереду крізь широке скло кабіни розтікався темний космос, ще розрізаний залишковими лініями виходу з гравітаційної пастки Дарк-доку. Двигуни працювали рівно, але в їхньому низькому гулі все ще відчувалася напруга нещодавньої втечі — так ніби сам зорельот знав, що за нами можуть рушити слідом.

— Ти ж сама переповідала історію Матінки Кім, — саркастично відповів Кіпс, уже відстебнувши паски й недбало відкинувшись у кріслі другого пілота. Його хвіст ліниво звісився через бильце, а лапа ковзнула по панелі, перевіряючи показники двигунів. — То чого тепер робиш такі очі?

Шаїра не відповіла одразу. Вона сиділа трохи далі, напіврозвернувшись до кабіни, і її штучні сенсори, що ховалися під темними сегментами кібернетичного каркаса на шиї, тихо клацали, аналізуючи показники навколо. Але її погляд був не на панелях і не на траєкторії польоту.

Він був на Ірисці.

— Я не розумію… — нарешті промовила вона так само розгублено.

— Ось тому ми і летимо на Термінус, щоб з’ясувати, що я? — роздратовано кинула Іриска, різко відстебнувши ремені й підводячись.

Третє крісло позаду мене вже давно офіційно належало Ірисці. Вона останнім часом проводила там багато часу, причому більше за роботою, ніж за роздумами. Я сам навчив її працювати з навігаційними розрахунками. Спершу просто пояснював принципи коридорів гіперстрибків, а потім вона раптом почала схоплювати все швидше, ніж я встигав закінчити фразу. Тепер її тонкі пальці легко бігали по допоміжних консолях і підхоплювали другорядні розрахунки, які зазвичай забирали у пілота зайві секунди.

Зараз же вона навіть не глянула на панелі.

Просто рушила до виходу з кабіни.

Я мовчки провів її поглядом. Вузький коридор зорельота на мить спалахнув жовтуватим світлом, коли двері ковзнули вбік, і на секунду стало видно нутрощі нашого корабля: відкриті кабельні траси під стелею, секції силових шин, старі металеві перегородки, які Кіпс колись жартома назвав археологією контрабандистських технологій. Їх так і не позбулись під час модернізації корабля, це було хорошою ознакою.

Потім перебірки тихо зачинилися, і рубка знову залишилася у звичному напівтемному світлі приладів.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Я дивився на навігаційний коридор, який повільно вимальовувався на головному екрані. Нам треба було дотягнути до першого вікна — вузького гравітаційного розриву між двома поясами уламків. Там можна буде зробити перший гіперстрибок. Потім ще кілька коротких — щоб остаточно загубити слід, перш ніж змінити сектор і піти на серію з чотирьох довгих переходів до Термінуса.

Якщо, звісно, нас не наздоженуть раніше. Але Кіпс вдало встиг помістити жучок на зореліт одного дуже спритного контрабандиста. Коли Хижень зрозуміє, ми будемо далеко.

— Ну що ж, — раптом озвався Кіпс, порушивши тишу. — Вітаю, капітане. Нас офіційно внесли до списку мисливців за головами. Це майже як підвищення. Закладаюсь ти і не мріяв про такі досягнення.

Я кинув на нього погляд.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. — Він розвів лапами. — Подумай сам. Раніше за нами ганялися лише скривджені торговці, митники і кілька ображених піратів. А тепер професіонали. Прогрес.

Шаїра повільно перевела погляд на нього.

— Це не звучить… добре.

— Тому що ти не оптиміст, — поважно заявив Кіпс. — А я так.

Він нахилився вперед і ткнув пальцем у навігаційний екран.

— До речі, якщо нас зараз підірвуть, я хочу нагадати, що цей корабель веде нас у гіпер саме ти, Кара. Тож технічно відповідальність на тобі.

Я зітхнув.

— Чому це ми маємо вибухнути? — спантеличено мовила Шаїра. — Це знову твої жартики, Кіпсе?

— Ти неймовірно допомагаєш, — косився на цього хитрого лиса.

— Я стараюся. Командна підтримка і все таке.

Шаїра дивилася на нас кілька секунд, ніби намагалася зрозуміти, де саме тут закінчується жарт і починається серйозність.

Я ще раз глянув на закриті двері коридору. І відчув, як всередині знову підіймається неспокій.

— Кіпсе, передаю штурвал, — сказав, відстібаючи ремені.

— О-о, — протягнув він. — Так, тепер я капітан?

— Просто веди корабель.

Я вже підвівся з крісла, коли він додав, тихіше:

— Кара.

Я озирнувся.

Кіпс дивився на мене вже без звичної кривої усмішки.

— Вона впорається.

Я кивнув, але нічого не відповів.

Двері кабіни тихо розсунулися, впускаючи мене у вузький коридор зорельота, де гул двигунів звучав глибше, майже як серцебиття корабля. Позаду залишилися голоси Кіпса й Шаїри, а попереду тягнулася тьмяно освітлена секція житлового відсіку — туди, куди щойно пішла Іриска.

Тепер тут панувало більше порядку. Колись цей відсік виглядав як типові нутрощі контрабандистського корабля — кабелі, що звисали з панелей, розкриті технічні люки, ящики з деталями, які ніхто не збирався розкладати по місцях. Тепер з’явилося кілька повноцінних кают, перегородки вирівняли, освітлення стало рівним і м’яким, а інженерний відсік тепер виглядав так, ніби тут працює команда техніків, а не один буркотливий механік. Саме це й дратувало Кіпса найбільше. Кожного разу, коли він спускався у свою царину, як він її називав, звідти ще довго долітало його невдоволене бурчання про те, що справжній корабель повинен мати характер, а не стерильність лікарняного відсіку.

Я ж рушив далі, у самий кінець корабля. Останнім часом вона часто зникала саме там — тихо, майже непомітно. І я знав, де її знайду.