7 Розділ

Мій кивок і багатозначний погляд Кіпс зафіксував одразу. Шаїра теж. Такі дрібні сигнали ми читали без слів — достатньо було легкого руху голови, напруження плечей або зміни погляду. Тепер лишалося подати знак і сподіватися, що ми впораємося швидше, ніж з’явиться той, хто заварив усю цю кашу. Громили явно не поспішали — вони чекали Шифта, а значить у нас було максимум кілька хвилин, перш ніж усе стане значно гірше. Я вже встиг прикинути, ким займуся першим, ковзнув поглядом по їхніх позиціях, відмітив, у кого зброя тримається впевненіше, а хто більше покладається на свою масу. Ледь помітним рухом пальців я подав Кіпсу знак, кого він бере на себе. Він скосив на мене око, і в його зіницях майнула коротка іскра розуміння.

— Без дурниць! — гаркнув балакучий і водночас найширший із підлеглих Шифта, той самий, що говорив раніше. Його плечі перекривали половину проходу, а голос прокотився ангаром так, що кілька техніків у далекому кутку навіть обернулися. — Один необережний рух і білці кінець!

Кіпс уже набрав повітря, щоб обуритися на цю ганебну назву, але не встиг вимовити й слова.

Щось блискавичне, темне і майже нечутне вирвалося просто нізвідки.

Громило навіть не зрозумів, що сталося. Один короткий рух і його ноги відірвалися від підлоги, а масивне тіло з гуркотом гепнулося на металеві плити ангара. Удар пролунав глухо, але відчутно.

— Іриска! — здивовано видихнула Шаїра.

Поки нам знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що сталося, і скористатися моментом, уже двоє лежали непритомні на підлозі. Іриска рухалась так швидко, що очі ледь встигали за нею. Здавалося, вона навіть не думає — просто діє. Її тіло ковзало між громилами майже безшумно, удари були короткими й точними, без жодного зайвого руху.

Її обличчя залишалося абсолютно спокійним. Ні злості, ні напруги — нічого. Лише холодна зосередженість.

Кожен жест виглядав відточеним, наче вона повторювала добре вивчену послідовність. І це вражало ще більше, ніж минулого разу. Наче за цей час вона встигла удосконалити не лише техніку чи швидкість, а щось глибше — сам спосіб руху. Хоча я точно знав: на кораблі вона не тренувалася. Принаймні так, щоб це хтось бачив.

Але її тіло… тепер це була чиста грація небезпеки.

Один рух і вона вже за спиною одного з громил. Поворот та інший валиться на коліна, навіть не встигнувши зрозуміти, звідки прилетів удар.

На мить я навіть забув, що ми, власне, у пастці. Бо від цього видовища… перехоплювало подих.

Я вихопив бластер і одним різким рухом приставив його до горла єдиного громили, що ще залишався на ногах. Метал холодно вперся йому під щелепу, і той завмер, відчуваючи, як я трохи натиснув, щоб він чітко зрозумів — ще сантиметр, і розмова закінчиться дуже швидко. Іриска зупинилася саме в той момент, коли ми остаточно перехопили ініціативу. П’ятеро з шести людей Шифта вже валялися на металевій підлозі ангара — хтось стогнав, хтось лише хрипко дихав, притискаючи руки до ребер чи щелеп. Глухий гуркіт їхніх падінь ще лунав у просторі, відбиваючись від корпусів кораблів і підвісних платформ, а запах гарячого металу й мастила змішувався з різким присмаком адреналіну.

І лише тепер, коли все стихло, Іриска ніби повернулася до себе.

На її обличчі миттєво з’явилася знайома, трохи зухвала усмішка — та сама, що з’являлася після бійки, наче все це було лише розминкою.

— Я вчасно, — сказала вона легко, ніби щойно підійшла до барної стійки, а не поклала половину загону. — Ледь здихалась того Ленора… усе співав мені оди. Кіпсе, а ти гад, навіть не попередив про його фетиш!

Кіпс стояв, все ще віддихуючись після напруження. Його шерсть повільно опускалась, хоча хвіст ще нервово смикався. Він лише підняв лапу і віддав Ірисці короткий, майже лінивий салют, не вимовивши жодного слова, але в його очах читалось щось між вдячністю і тихим задоволенням від того, що ситуація раптом перевернулась.

Шаїра ж дивилась на Іриску зовсім інакше.

Вона мовчала.

Її котячі очі уважно ковзали по рухах дівчини, по її поставі, по тому, як вона стоїть після бійки — занадто спокійно, занадто зібрано. Наче намагалась зрозуміти, що саме щойно побачила.

Я ж, не відводячи бластера від горла нашого останнього співрозмовника, трохи нахилив голову й показав свою фірмову посмішку — ту, що зазвичай з’являлась у моменти, коли я вже майже знав відповідь.

— Навіщо ми Шифту? — спокійно запитав я.

Я чудово пам’ятав, що ми наробили минулого разу. І цілком міг уявити, що він не забув. Але після всього, що сталося щойно, після того, як нас перехопили саме тут, біля корабля, моя чуйка настирливо підказувала: справа не лише у старих боргах.

Нас чекали.

Громило лише повільно усміхнувся. Кров стікала з розбитої губи, але його це, здається, зовсім не хвилювало.

— За твою голову призначено викуп, — хрипко сказав він. — І коли про нього дізнаються інші… не лише ми полюватимемо на вас.

Його очі блиснули дивною впевненістю.

Наче найгірше для нас ще навіть не почалося.

— О чорт, прекрасно, — пробурмотів Кіпс, розтягуючи слова, немов смакуючи власну розпачливу впевненість. — Я так і знав, що справа не в тих неліцензійних батарейках. Ми тепер у списку мисливців за головами.

Я притиснув бластер ще щільніше до голови цього занадто самовпевненого ворога, відчуваючи, як холодний метал обпікає пальці, але й одночасно надає якусь дивну впевненість.

— Хто? — гаркнув я, ледве стримуючи голос, щоб не видати власної тривоги.

— Хижень! — відповів він, і його очі блиснули холодним світлом, наче він міг бачити крізь тебе. — Ніхто не знає причин, але нам вона й не потрібна, аби позбутись такої занози, як ти!

Я дивився на нього й відчував роздратованість: це була людина чи гібрид — неважливо, але впевненість у його словах говорила, наче я його особисто знав і зрадив, але його пику я бачив уперше.

— Що з вами, бляха? — Прохрипів я.