6 Розділ

Капітан Кара

— Гравітація мені в печінку! — гаркнув я, коли цей пройдисвіт назвав захмарну ціну.

Стимпаки швидкої регенерації нам були потрібні. З тим, що ми мали, на Термінусі довго не протягнеш, а я майже не сумнівався: там нам дістанеться по повній.

— Ти прийшов торгуватись чи купувати? — у відповідь гаркнув продавець.

Переді мною стояв гуманоїд з одним мацаком замість руки та з очима-бусинками, що зиркали на мене так, ніби вже встигли заглянути в мій гаманець ще до того, як я зацікавився товаром. Його єдиний мацак нервово обвивав край прилавка, постукуючи присосками по металу.

Я вже відкрив рота, щоб почати скидати ціну, як це робиться на нормальних торгах, але краєм ока впіймав рух у натовпі.

Шифт.

Той самий слизький перекупник, якого ми з Кіпсом надули минулого разу.

Він стояв біля сусіднього ряду, розмовляючи з кимось. Я швидко усвідомив наскільки близько опинився до великої проблеми. Достатньо одного випадкового погляду і він згадає мене миттєво.

Чорт.

Я різко витягнув кредити й кинув їх на прилавок.

— Забираю.

Продавець навіть не встиг нічого сказати, як я вже схопив герметичні тубуси зі стимпаками, запхав їх у рюкзак і розвернувся.

Головне — не дивитися в той бік.

Я рушив у протилежний кінець ринку, розчиняючись у натовпі між контейнерами, продавцями й гуркотом металу Дарк-доку, намагаючись виглядати так, ніби просто прогулююсь.

І дуже сподівався, що Шифт мене не впізнав.

Я майже дістався до рогу, коли хтось збоку вигукнув так голосно, що пів ринку обернулося:

— Капітане Кара! Невже це ти? Сто років тебе не бачив! Де ти вештався, космічний вовку?

До мене вже крокував чолов’яга, широко розкриваючи руки для обіймів і гукаючи так, ніби ми були на святі, а не на напівкримінальному ринку.

Рілко.

Мій старий приятель. Ми з Кіпсом колись з ним зробили кілька вдалих вилазок… роки три тому. А може й п’ять. У космосі час має дивну звичку злипатися в один довгий рейс.

Я повільно озирнувся.

Шифт стояв через два ряди й дивився просто на мене. Його вузькі очі звузилися ще більше, а рука вже притискала комунікатор до вуха. Я навіть на відстані відчув ту лють у його погляді.

Впевнений, його люди вже рухаються сюди.

— Чорт.

Я швидко стукнув Рілка по плечу.

— Побачимось!

І прослизнув повз його здивований вираз, навіть не сповільнюючи кроку.

За рогом я вже майже біг. Звертав у вузькі криві провулки між контейнерами, сходами й технічними люками, намагаючись заплутати слід.

Дарк-док гудів навколо — двигуни, генератори, крики продавців, гуркіт металу. Та крізь цей шум я почув інше. Тонкий вібраційний шум.

Я підняв голову. Дрон. Маленький спостережний апарат ковзав між трубами та надбудовами. Модель без зброї, але для переслідування — ідеальний. Від такого важко позбутися.

Отже, мене знайдуть за кілька хвилин.

— Чудово… — пробурмотів я.

Я швидко торкнувся комунікатора й передав короткий сигнал у груповий канал:

Проблеми. Згортаємось. Час тікати з планети.

Через секунду з’явилась відповідь від Кіпса.

Смайлик.

Такий, що буквально означав: «Я ж казав».

— Ти серйозно? — прошипів я.

Я добіг до входу в нижній сектор. Металеві сходи вели вниз, у темні технічні рівні доку.

Там я виграю трохи часу.

Але вони вже знають, де я зник. І підуть за мною.      

Блукати довго я не збирався. Одразу вивів мапу нижнього сектору й проклав маршрут так, щоб вийти неподалік ангару — просто біля нашого зорельота.

Підозріло, але переслідування я не відчував. І чуття підказувало: щось тут не так.

Коли я виринув із технічного виходу, одразу озирнувся. Нікого підозрілого. Ангар гудів, як завжди: механізми, гравітаційні крани, далекі голоси техніків.

Та варто було рушити в бік нашого зализаного зорельота, як я наткнувся на картину, не надто приємну.

Шаїра шипіла й скалилась, її хвіст нервово бив по підлозі.

Перед нею Кіпса вже оточили дві пари громил.

Шифта ніде не було.

Звісно. Він обійшов нас і просто послав своїх людей уперед, вичисливши зорельот. Система привиду не завжди допомагає. Йому не треба було шукати нас у реєстрі — достатньо просканувати час прибуття кораблів і камери ангара, яких тут напхано на кожному кроці. Формально для безпеки… але будь-який наглядач за хороші кредити легко забуде, що бачив.

Іриски ніде не було. І це добре. Принаймні їй нічого не загрожує. Я підійшов ближче, скинув на підлогу рюкзак і коротко кивнув Шаїрі. Вона відповіла таким самим ледь помітним кивком.

Кіпс стояв із піднятими лапами, але виглядав швидше роздратованим, ніж наляканим.

— Хлопці, ви меншості, — протягнув він. — Та мала… — він кивнув на Шаїру, — може покласти вас всіх разом і навіть оком не моргнути.

Громили зареготали, ще міцніше стискаючи бластери й підводячи їх ближче до його голови.

— Ви забули закон Дарк-доку, — нагадав я, хоча чудово знав, що вони вже не раз його порушували. Але Шифт був надто цінним партнером для господаря доку, тож йому багато що сходило з рук. Але я намагався. — Тут стріляти заборонено.

— Ага, розкажи це комусь іншому, — пирхнув один із них.

Його лапи були більші за мою голову.

— Ти хоч знаєш, скільком уже став поперек горла? Кажуть, тебе Хижень переслідує. То господар доку не проти позбутися тебе й твоєї команди якнайшвидше, щоб не конфліктувати з Хижнем. Це ви добре встряли.

Вони знову заревли. Мабуть, це у їхнього виду вважалося сміхом.

— То чого ж ви чекаєте? — спокійно запитав я.

— Ей, ти не допомагаєш, — кинув Кіпс у мій бік.

— Тільки скажіть — і я… — почала Шаїра.

Але не встигла договорити.

Позаду неї з’явилися ще двоє. Вони мовчки підняли зброю й навели її просто на блок у неї на хребті.