2 Розділ

Іриска

Кіпс плюхнувся в своє крісло, змінюючи Кару на зміні. Чергували по черзі й явно не розраховували, що цього разу система безпеки спрацює раніше, ніж ми встигнемо видихнути при черговій появи Хижня.

— От як цей кріт примудрився причепити жучка, та ще й до Бантика… — бурмотів Кіпс, вертячи між лапами тонку пластинку, яка не мала жодної подібності до вигляду жучків, але він клявся, що це механізм стеження.

— Він зараз передає сигнал? — запитала я, нахилившись і вдивляючись у цю крихітну, але неймовірно дратівливу штуку. Через неї ми вже чотири рази висіли на волосині від чорної діри.

— Передає, звісно, — спокійно відповів Кіпс, навіть не кліпнувши.

Я відсахнулася.
— То викинь його або утилізуй!

— А нащо? — він хитро примружився, і в кутиках його очей з’явилися ледь помітні зморшки азарту. — Ми летимо на Дарк-док. А там я знаю, що з цим робити. Не хвилюйся, вони за нами не рвонуть, поки не зафіксують точку виходу.

— Подруго, не стресуй, Кіпсик усе продумав, — подала голос Шаїра.

Вона стояла поруч, ледь помітно погойдуючи хвостом-стабілізатором. Її рухи були надто плавними, а грація справжнього хижака.

Я хмикнула, ніяк не могла звикнути до цього її Кіпсик.

Шаїра вперла руки в боки, а її вуха-антени з тонких металевих волокон ледь здригнулися, вловлюючи якийсь сигнал у повітрі. Вона кивнула мені, пропонуючи йти слідом.

— Ходімо краще повечеряємо. Наш капітан сто відсотків уже зварганив якусь чергову космічну бурду, трохи небезпечну, але дуже смачну. Як на мене.

Ми йшли мовчки ці кілька хвилин. Вона взагалі говорила, коли мала що сказати. Жодних пустих балачок: або сухо й по суті, або різко, з надлишком емоції, ніби слова проривалися назовні без фільтрів. Це я встигла помітити за ті кілька тижнів блукань космосом після відльоту з планети Матінки Кім.
Її мовчання не тиснуло, воно радше тримало дистанцію, як добре налаштований щит. І я вже не була певна, що хочу його пробивати.

Наша затримка полягала в тому, що нам варто було підготуватися перед тим, як рушити на Термінус — колишній дім Кіпса і, за всіма його описами, найнеприємнішу планету з усіх, про які мені доводилося чути. За словами самого Кіпса, нам потрібно зібрати кілька примочок, без яких на цій планеті не вижити. А ще отримати інсайд щодо ситуації на планеті та запрошення місцевого, щоб нас випадково не розстріляли ще на підльоті. Цього, звісно, може й не статися, як запевняв Кіпс, але він так само казав і про те, що шанси вижити цілком прийнятні, але краще перестрахуватися, а я вже знала, що в його лексиконі це означає що завгодно, крім спокою.

Запрошення мав надіслати якийсь Колекціонер. Досі не було зрозуміло, це його ім’я чи назва хобі. Коли я обережно поцікавилася, чи можна йому довіряти, Кіпс так дивно на мене зиркнув, ніби я щойно запитала, чи небезпечна відкрита чорна діра. Можливо, питання й справді було дурним.

Зореліт жив своїм звичним життям: тихо гурчав реактор, стінами бігали вогники службових індикаторів, а під ногами ледь відчутно вібрувала підлога, ніби корабель буркотів собі під ніс, але з професійної ввічливості не скаржився.

Їдальня залишалася крихітною. На відміну від інженерного відсіку чи кают, Матінка Кім сюди зі своїми техніками не дісталася, тож усе тут дихало чистою функціональністю: складаний стіл, магнітні кріплення для посуду й густий запах їжі. Аромат було важко ідентифікувати, але він упевнено натякав, що страва гаряча й поживна. Головне, щоб вона не рухалась, як у стравах Кіпса.

Кара вже господарював біля синтезатора, наповнюючи тарілки зосереджено і з тим виглядом, ніби це не вечеря, а відповідальна частина польотного протоколу.

— Ніколи не думав, що на моєму зорельоті з’явиться жінка, — мовив він, не відриваючись від процесу, — а тим паче одразу дві.

Він усміхнувся, розставив тарілки й запросив до столу жестом, який явно мав компенсувати той факт, що ми досі не знали, з чого саме зроблена ця їжа.

— Смакота, капітане! — мовила Шаїра з усією своєю щирістю.

Я мимоволі дивувалася, чим вона вечеряла до того, як потрапила в нашу команду. Я намагалася їсти зацікавлено, не показуючи, що відтоді, як дізналася про себе багато нового: про те, що можу належати до загадкової раси перших цивілізацій і що, окрім Хижня, мене може почати переслідувати ледь не половина галактики, апетит я втратила остаточно.

Кара підвівся й рушив до виходу.

— Ти куди? — гукнула я, ніби отямившись від сну.

— Посплю. У нас ще кілька годин до того, як наблизимось до безпечного вікна й зробимо гіперстрибок на Дарк-док.

— Не забувай, ми вже стільки разів перевантажували систему гіперстрибками, що їй ще варто дати перепочинок, — зауважила Шаїра, відставляючи порожню тарілку.

— Так, ти маєш рацію, Шаїро. Думаю, кілька годин цілком достатньо. Побачимось.

І він пішов, залишивши нас удвох.