19 Ірка

19

Ірка

Гад лощений. Пішов хіхікаючи в свою кімнату, а я ледве добралась в темряві до ліжка. Треба було йому хоч ляпасу зарядити, а не перетворюватись на медузу викинуту на берег!

В одному Нейман був правий – я не боялась вже нічого, а спершу враження після жахастику таки дало мені на нерви. Зараз же я кипіла від злості. Запах. Мабуть, якби Марк був одягнутий як слід, я б не відчувала його запах так сильно, і не було б враження, що Марк до сих пір поруч.

Так і заснула, по черзі то згадуючи м’якість його губ, твердість м’язів під долонею, нахабну руку на моїй сідниці. То сердячись на Марка. То на свою реакцію. То взагалі психуючи від того, що була такою недосвідченою.

Останні мої «серйозні стосунки» були ще в інтернаті. І закінчились немалою бійкою та карцером. Років у шістнадцять до мене почав залицятись однокласник Антон. Спершу все було непогано. Перші поцілунки. Перше тремтіння. Перше завмирання серця. Ми з ним були одного поля ягоди, розуміли один одного з півслова. Але потім.

 Антон вважав що він вже достатньо дорослий і я теж вже дозріла до сексу. Тому тримання за ручки і невмілі поцілунки хлопцю швидко наскучили і він перейшов до активних дій.

Довелось доступними засобами пояснювати шанувальнику, що я не готова до фізичних втіх. Антон був не джентльменом, тож я розбила йому ніс, він мені губу і вирвав добрячий жмут волосся. Зіткнення відбулось за стінами притулку, тому на наші синці мало хто звернув увагу. Але на тому все не скінчилось, і він спробував ще раз мені помститись та підстеріг в коридорі дитбудинку. Ось вже за ту бійку я потрапила в карцер.

Карцер в притулку це порожня комірчина, з маленькою лампочкою, що вмикається ззовні. Чи треба казати, що добу я там просиділа в повній темряві, бо мстиві товариші мого кавалера вимикали увесь час світло.

Але після того випадку мене хоч не чіпали більше, бо точно знали що я навіжена. В Антона синці сходили ще довго.

Здається я звикла до того муру, яким себе оточила. Звикла до того, що не цікавлю хлопців. Тож Нейману вдалось застати мене зненацька. І це мене бентежило.

Ранок почався як завжди, хіба що тепер голоторсий Марк ще смажив яєчню на кухні.

Світло вже полагодили. І я клацнула чайником, щоб розігріти суміш для Таї.

- Марк, - чоловік повернувся до мене. І я випалила: - Ще раз полізеш до мене з поцілунками, і я за себе не ручаюсь.

Ось так, треба поставити гада на місце, і не давати йому більше жодних шансів застати мене зненацька.

- Боюсь, ага, - нахаба усміхнувся в усі свої тридцять два.

- Я не жартую!

- Та я бачу, яка ти войовнича, - він кивнув.  – Де в тебе турка?

- Турка? А не водиться  в господарстві.

- Ну звісно, забув, що ти п’єш той сурогат, а не каву.

- Не всі ж народились на хутряних пелюшках, - спокійно Ірка, тільки не показуй вигляду що тебе чіпляють його слова. – На тисячу гривень в місяць бразильської кави багато не накупуєш.

- Скільки? – у Марка округлились очі. – Ти брешеш!

- Дуже треба, - я залила суміш в пляшечці і собі каву заодно.

Марк вихопив у мене чайник і залив мелену каву прямо в чашці.

- А серйозно, Вольна, на що ти живеш?

- На стипендію в тисячу гривень з хвостиком, - чесно зізналась я. – Але після Нового року отримаю диплом і все. Не знаю тоді, може дядькові мільйони в нагоді стануть.

- Ти не працюєш?

- У мене дитина мала, - вказала на Тайку, яка вимагала свого сніданку сидячи в новому стільці.

- До речі, що за дитина? Чия вона? – продовжував доколупуватись Нейман, чим страшенно мене дратував.

- Я її не вкрала! – дала Таї пляшечку, і всім виглядом демонструвала, що розмова скінчилась. Але від приставучого Марка виявилось не так просто спекатись.

- Тобі важко розповісти? Я нічого не знаю, не розумію.

- Гаразд, розповім. Тая - моя племінниця. Її мати зараз позбавляється батьківських прав, оскільки вже кілька місяців не цікавиться долею Таї.

- А батько?

- А брат мій, її татко, в тюрмі!

От після цієї фрази Марк ледь не вдавився кавою, але замовк, перетравлюючи інформацію. По обличчю бачу звістка його шокувала. А я ледь стримала сміх. Мабуть, наш чистенький хлопчик вже уявляє, як потрапив в лігво бандитів. Не здивуюсь, якщо сьогодні ж вріже замок в двері дядькової кімнати.

- Ти опікун Таєчки? – нарешті видав питання Нейман, щось собі обдумавши.

- Ще ні. Над цим працюють юристи. І будеш сунути в ці справи свого довгого носа – пошкодуєш! – я підхопила ситу Тайку і вийшла з кухні, навіть каву не допивши.

Ну його. Типу не знає звідки в його дядечка мільйони. Типу думає, що той їх надбав чесним шляхом. Ага. Якраз так і було. Людина яка сукупно прожила у в’язниці більше трьох четвертей свого життя саме таким чином і розбагатіла.

День у нас пройшов мирно. Ми гуляли з Таєю на подвір’ї, але не довго. Сніг, що нападав уночі почав танути, було мокро і сиро. У мене в чобітках була дірка – давно треба було їх викинути і придбати нові, але поява Тайки суттєво вплинула на мої заощадження. Тому покупкою нового взуття я вирішила не перейматися. Тепер шкодувала. Ноги промокли миттю. Тож з довгими прогулянками треба було зав’язувати.

Наступний день пройшов так само тихо. Нейман щось спохмурнів, і роздумував про своє. Не знаю, чи то побоювався мене, чи просто втратив цікавість. Чи ж затаївся з черговою каверзою. А потім настав день їхати до тітки Фіри на гостини.