16 Марк

16

Марк

Цю бабусі я ледь пригадую. Така кругленька, рожевощока жіночка, в окулярах схожа на черепаху Тортилу.

- Хлопчику, - сяє вона та простягає до мене пухкі руки із зморшкуватою шкірою.

І це геть не те, що мені зараз треба. Я б он краще на Вольну позадивлявся. Ніби  й така сама навіжена як вчора, з цими розкуйовдженими короткими завитками, а одночасно така… Я навіть не знаю як описати це. Всі свої відчуття.

Пам'ять про її сполохані хризоліти, що дивились на мене так збентежено і звабливо, в них можна було зануритись, як в сонячне сяйво, пропущене крізь коштовний камінчик. І той поцілунок, що не відбувся. Нехай Ірка б’ється як справжнісінький лоботряс, байдуже, я все одо шкодував, що не поцілував її.

Більше навряд чи у мене вистачить нахабства і злості лізти до неї з брудними заграваннями. Але відчути смак її губок мені точно хотілось.

Вчора зрозумівши що в буквальному сенсі я залишився без штанів я вирішив в першу чергу подбати про одяг. Носити дядьків раритет мені не хотілось ні за яких обставин. Тим більше, що зросту ми були різного, я був значно вищий і виглядав в його штанцятах як школяр-переросток.

Тож звернувся до Фіцмана з проханням дозволити мені поїхати в Київ по свої речі. Противний нотаріус дав мені аж майже дві доби.

- Ви ж на власному авто плануєте повертатись, за день доїдете, - на повному серйозі заявив він. Сім годин за кермом, це на його думку було цілком нормально!

Я приїхав у столицю серед ночі, завалився додому, і по при бажання спати, бо в поїзді цього зробити не вдалось, почав пакувати валізи. Завершив цю справу на світанку. Вибір у мене був після цього великий – навідатись до мами, чи лягти спати. Я вибрав друге.

Краще подрімати кілька годин перед довгою дорогою, це було першою розумною причиною. Другою причиною було те, що я не хотів зустрічатися з Розою Валер’янівною. Вона  почала б ставити купу питань. І по навиках розколювати шпигунів з нею не зрівняється жоден агент спецслужб.

Я не був готовий вивалювати на матір правду. Тоді б вона точно взяла все в свої руки. А я не хотів! Слова дядька Мойші про мамину спідницю мене зачепили. А й справді, хіба я не спроможний витримати це випробування сам, без сторонньої допомоги? Вижити Вольну з будинку, чи бодай просто вижити поруч з нею.

І раз прийнявши таке рішення, я навіть видихнув з полегшенням.

Більш того  - в Одесу мчав з азартом і передчуттям чогось цікавого. Я мав план воєнних дій, цілу валізу штанів і зарплатну картку з все ще приємною сумою на ній. Буду сприймати життя в Одесі як тривалу відпустку.

- Добрий вечір, - привітався я до бабці, яка піднялась мені на зустріч з крісла, з явними намірами обійматися.

А мені поверх її плеча було цікаво дивитись знову на Ірку, яка вже втратила до мене інтерес, нахилилась до Таєчки, відтопирюючи свою дупку. По цій дупці хотілось плеснути долонею. Може так і зроблю, думаю їй це точно не сподобається. Треба помітити собі десь таку ідею.

Вважаю, що мої думки працюють в правильному руслі, якщо добряче подумати, то можна знайти купу речей які не подобатимуться рудій. І всі випробувати їх на практиці.

- Як виріс, - тим часом цупко обмацала мене тітка. Я притис її до грудей на мить.

- Радий бачити.

- Ти з дороги зголоднів? – участливо запитала мене вона. – А я пиріжків принесла, дай думаю навідаюсь до вас з Ірою. Вона з того часу як Таю взяла до себе геть зашивається.

- Від пиріжків не відмовлюсь, - я ухопи один, печений ароматний. «Узяла Таю до себе» звучало звісно дивно, але мало як вони тут в місті говорять про народження дитини?

- Складно переоцінити допомогу тітоньки Фіри, - кивнула Вольна, і зиркнула, округливши очі, на бабцю. Та погляд проігнорувала.

Пиріжки були сухуваті, на щастя на столику стояли дві чашки з чаєм. Одна біля баби Фіри. Інша майже повна очевидно Ірчина. Краще не придумаєш. Взяв її чай і з насолодою відпив. Це між іншим ліпше, ніж розчина кава.

Я ще раз уважно подивився на Ірку, як вона відреагує на викрадення її чашки, і відмітив її несхожість з донькою. Одна руда, як міддю вкрита. Інша – біла. І носи різні. Чи то мені так здається. Я не спеціаліст в маленьких дітях.

- Не кожна б дівчина в твоїй ситуації так вчинила, - тим часом подобріла від похвали тітка Фіра, і вирішила умаслити Вольну. – Узяти чужу дитину, коли у самої ні копійки за душею…

Я ледь не вдавився пиріжком.

- Як чужу?! – я витріщився на Ірку знову. Вона знизала плечима.

- Нічого Тайка не чужа, а цілком навіть наша.

- Ти її не народжувала? – випалив я.

- Звісно ні, - захихотіла тітка. – А Іра тобі не казала?

Я сів на диван, все ще тримаючи чашку. Ось так номер.

- А мала б? – кинула зелену блискавку в мій бік Ірка. – Не пам’ятаю де вказано, що я повинна перед Марком Борисовичем звітувати.

Цей офіційний тон мене аж вибісив. Але одночасно я усвідомлював і те, що ця дитина вже точно не від дядька Можеста, і Ірка його теж не дурила. І він знаючи все все одно їй залишив такий спадок… Божевілля якесь. Що їх поєднувало?

- Могла б і пояснити, - свердлячи Ірину поглядом заявив я.

- А нічого пояснювати, мати від неї відмовилась, татко теж, непутящий, - Ірка сильніше притисла Таєчку до себе, так що дівчина незадоволено закректала, і навіть вперла пухку ручку щоб відсунутись. Але Вольна не реагувала. Зараз вона виглядала так, ніби я якийсь звір, який прямо зараз відбере у неї дитя, та викину його надвір. Так, як той горлум, що труситься над своїм скарбом.

Дивна. Навіжена. Але така зворушлива. В цьому її жесті, яким вона намагалась захистити від мне чужу дитину було скільки щирості і материнства, не в кожній жінці таке побачиш. Зараз Вольна нагадувала мені мою матір. Та теж так тремтіла біля своїх дітей. От же ж чорт!

- Зрозуміло, - я відвернувся від них, відчуваючи якийсь щем  в грудях. Чи то від втоми, чи від зворушення.