15 Ірка

15

Ірка

Нейман з’явився в спортивних штанях дядька Модеста за кілька хвилин. Набундючений, злий, я б навіть сказала. Тая до того часу задрімала, і я зіткнулась з Марком у вітальні.

- Смішно тобі? – помітивши як я ледь стримую посмішку заявив він, і грізно сунувся на мене.

Я відступила, і неочікуванно вперлась спиною в стіну.

- Геть не смішно, - відповіла йому.

Зросту ми були з ним майже однакового, тож мені не доводилось задирати голову, щоб дивитись в його очі. І мабуть, це було моєю помилкою. Зазирати Немайну прямо в зіниці. Там було моє сполохане відображення.

Його очі кольору кави з медом, карі, ледь темніші звичайних цього разу потемніли ще дужче. Дві руки опустились по обабіч мене на стіну, відрізаючи шляхи відступу.

- А ось зараз буде взагалі не смішно, - заявив чоловік.

І мені справді стало лячно. Я не люблю коли мене затискають і не дають ворухнутися. Спогади від цього прокидаються не найкращі.

Але Марк здається не розумів, що своїми ж руками робить собі гірше. Навпаки, він вважав, що достатньо домінує над мною, і може лякати мене й далі. Бо притис мене до стіни ще сильніше. Треба було вдарити його коліном. Жест від репетируваний неодноразово. Але цього разу інстинкти давали якийсь збій. Я стояла і слухала його дихання і своє серцебиття. Кров шуміла у вухах.

- Отже ми тут одні, ти і я, - прошепотів Марк мені над вухо. – І якщо ти вирішила грати брудно, я не відставатиму. Що ти мені зробиш, коли я зроблю так? – під «так» розумілось торкання носом моєї шиї  і щоки.

Від легкого, як пір’їнка, дотику у мене мурахи пішли тілом, і ноги раптом почали слабнути. Треба було якось виплутуватись з цієї пастки. Але як на зло ще і язик приріс до піднебіння, і жодна дотепна відповідь не приходила в голову.

- Або, - продовжив шепотіти прямо мені на вухо клятий Нейман, збуджуючи і лякаючи мене одночасно. – Або, коли я захочу тебе поцілувати?

І потягнувся до мене губами. Між нами міліметр розпеченого повітря. Я розумію що не встигаю навіть відвернутися. Тільки відводжу голову все далі назад, впираюсь потилицею в стіну, а потім… Це таки інстинкти. Я подалась вперед і гепнула Неймана лобом в перенісся.

Він відскочив, хапаючись за ніс:

- Чорт! Бляха! – вголос ллявся він.

Я притулила пальці до рота, теж налякана силою удару. Перед очима зірочки стрибають. Знатно  я його приложила, нічого не скажеш.

- Вибач, - видавила я.

- Ти психована! Хвора! – лаявся Марк. – Я ж пожартував, я б тобі нічого не зробив!

-  Я звідки знала?! – це вже я обурилась. Він вже мені зробив. Розбурхав уяву, розтривожив тіло, змусив трястись піджилки.

- Добре ще б ляпас, але це! – він був обурений до межі, і здивований як дитина. Смішна, велика, ображена дитина в чужих блискучих спортивках.

- Покажи, - я відлипла від стіни, і підійшла до Марка. Не питаючись чи можна перехопила його обличчя  в долоні, відвела тонкі, довгі, пальці від носа, роздивляючись місце удару. Б’ю я точно, а тут ще і так зручно прийшлося. Перенісся  у Марка було червоним. Не здивуюсь, якщо будуть ще і синці, але нехай радіє що кров носом не пішла.

Нейман перехопив мої руки, але не прибрав їх з обличчя. І навіть дозволив моїм пальцям торкнутись свого перенісся.

- Куди б’ють, туди і цілують, - пожартувала я, і ледь чутно чмокнула його в місце удару.

А потім ганебно втекла з поля бою.

Щось він таке зі мною творить це гад. Сама не своя.

Почула як за Марком зачинились двері, і перевела подих. Пішов.  Яке щастя.

Із спальні розхникалась розбуджена шумом Тая. Ну от, прекрасно, і поснідала і передихнула, нічого не скажеш.

Марка не було цілий день, не з’явився він  і ночувати. Я відверто зраділа. Якщо для того щоб випровадити його з дому достатньо було дати йому в носа, то чого ж мені про це ніхто раніше не сказав?

Зранку зателефонувала Юрію Фіцману, в надії, що моє пекельне випробування скінчилось.

- А Марк вам, Іро, хіба не сказав куди їде? – здивувався нотаріус. – Він має перевезти свої речі. Не хвилюйтесь, надвечір повернеться.

Я розчаровано застогнала. Ну от не так просто його спекатись як гадалось. Решту дня я відпочивала від присутності співмешканця. Шкода що перерва у мене така коротка.

Після вечірньої прогулянки до нас зазирнула тітка Фіра.

-  Я тобі пиріжки принесла, - порадувала вона мене.  – З гарбузом і корицею. По старому фірмовому рецепту.

- Значить будемо пити чай! – зраділа бабці я.

- І як ти з Маріком тут живеш? – вона зацікавлено витягувала голову, силячись побачити Неймана.

Здається, розгадка її щедрості лежала на поверхні – Фірі просто хотілось побачити Марка. Шкода було її розчаровувати.

Але чаювання відсутність Марка не відміняло. Ми розмістились у вітальні, і я неквапливо розповідала тітці новини.

- Зайняв кімнату Модеста Валер’яновича, допомагав мені козу годувати…

- Хто - Марк? – тітка розсміялась. – Ох і вимуштрувала його Роза. Він же зроду тих кіз не бачив, хіба що в зоопарку, але бач як намагається тобі сподобатись!

- Скажете, - я ледь стримала сміх. Намагається, він а як же.

- А що, - тітка знизила трішки тон, і змовницьки мені підморгнула. – Він молодий парубок, неодружений, між іншим. Ти он красуня яка. Не дарма вас Моня звів!

- Тьоть ФІр, не придумуйте, - відмахнулась я. – Дядько Модест мені листа залишив, щоб я навіть в голову таке не брала. Надто вже його сестра зла, на його  думку.

- Тут він правий, - погодилась Фіра, похитала головою.

В цю мить забурчав мотор з вулиці, і вікна висвітлило фарами. Я кинулась до шибки – в двір заїздив автомобіль. ВІн зайняв собою більшу частину подвір’я. Навіть сумнівів жодних не було хто це такий нахабний з’явився, що вирішив зайняти місце для прогулянок Таї.

- А ось і наш Марк, - повернулась я до тітки Фіри. Вона прямо світилась вся цікавістю і бажанням побачити щось новеньке. Пригладила сиве волосся, струсила крихти з пелени, і навіть витягла з сумки чохольчик, та  начепила на носа великі окуляри.