12 Марк

12

Марк

Я дорослий і серйозний чоловік! Ось, і не пристало мені боятися якогось там ліжка!

Самонавіювання мені не допомогло. Від ліжка віяло морозом, дядько Модест пильно стежив за мною з фотокартки, і навіть коли я її засунув в шухлядку відчуття чужої присутності з кімнати нікуди не поділось. Здавалось старий був тут, і продовжував контролювати все навколо.

Тож постоявши серед кімнати і навіть не виклавши з дорожньої сумки свої речі я вирішив, що встигну зайнятися цим пізніше. Мені взагалі тепер незрозуміло чим займатися цілих чотири місяці. В Київ я не повернусь надовго. А значить моя посада ніби як вакантна тепер. Я звісно можу керувати своїм відділом на відстані. Але ж яка з того якість? Підлеглі розпаскудяться вже за кілька днів.

- Чим ти думав, пишучи заповіт?! – зло кинув я в бік шухляди. – Твій же бізнес розвалюється!

Дядько Мойша мовчав. Зате його сестричка, вона ж моя мама, примудрилась вже тричі мені зателефонувати.

- Марік, ти їв? – допитувалась мама Роза так, наче мені все ще п’ять років.

- Мам, я не малий, я їв. І годі мене контролювати.

- Я не контролюю, я піклуюсь! Щоб ти знав, Бог, коли зрозумів, що не може турбуватись про кожного сам саме і створив єврейських мам! – озвалась трубка маминим голосом. – Ти вже вигнав шиксу з нашого дому? Я розмовляла з дядьком Абрамом, у них ріелторське агентство, і вже є покупці на той шматок землі за дуже пристойні гроші!

- Ця земля не продається, - відрізав я.

- Ти правий, - несподівано швидко погодилась мати. – Ми самі знесемо ту нещасну халупу, і побудуємо там розважальний комплекс. Ти тільки уяви – готель за п’ятдесят метрів до моря!

- Мам ти надто пришвидшуєш події, - з її ентузіазмом можна чекати будівельників вже завтра на порозі. – Мені ще майже пів року чекати до вступу в спадщину.

- Ну роботи ж можна почати раніше! Воно і так все буде твоє!

- Боюсь, нотаріус якого призначили охоронцем спадкового майна буде проти.

- Ти що не можеш вирішити це питання?! – в голосі мами Рози було щире обурення.  – Чи мені тебе вчити?

- Я працюю над цим, - розмова набирала небезпечні оберти. – Я люблю тебе мамо, а зараз маю працювати.

Хутенько, наскільки це взагалі можливо розпрощався з матір’ю, і вирішив що вже час вийти до Ірини. Тим більше дитина вже здається заснула, бо не було чутно її пхикання з вітальні.

Я вийшов і радо зрозумів, що залишився  в домі сам. От же дурень, якби знав, то не скнів б в дядьковій кімнаті, переборюючи відразу, а хоч би чай собі зварив.

Я пройшов на кухню, проте зрозумів що поживитись мені туту нічим. Ще раніше відмітив скромно порожній холодильник. Позазирав у шафки там лежать якісь крупи, які мені готувати не те що не хотілось – я їх навіть боявся спробувати варити. Бо не дуже вмів.

А між тим вже був обід, і їсти хотілось все дужче, з урахуванням пропущеного сніданку.

Кинув погляд на раковину, де нарешті зник брудний посуд. Схоже у Вольної є трішки совісті. І на цьому можна зіграти, зрадів я.

Оскільки варити я нічого не збирався, то вирішив прогулятись десь в місті та знайти де можна смачно попоїсти.  Тим більше, що невідомо скільки часу буде відсутня Ірка. Можливо повернеться з хвилини на хвилину.  А сидіти вдома в компанії дитини мені і взагалі не вбачалось за приємне.

Я хутко зібрався, і пішов бульваром в якийсь бік. Сам не знаю в який. Я бачив, як люди сідають до трамвая, але ще не встиг розібратись куди той їде, і тому боявся заїхати кудись не туди. Грошей на таксі у мене все так само не було.

Можна було б поросити маму вислати мені пару тисяч. Але тоді б довелось розповідати їй всю правду. А мені цього не хотілось. І Ірину виганяти з дитиною на вулицю мені теж здавалось нелюдським вчинком. От якщо вона сама прийме рішення покинути місце проживання, то інша справа! Але тільки не під примусом.

Нехай Ірина Вольна – аферистка і обманщиця. Нехай вона спала з моїм дядьком – на цій думці мені стало геть огидно. Але ж я не якийсь там казковий злодій, що буде виставляти з дому на мороз жінку з дитиною.

Думки знову повернулись до Ірки. Гарна, бестія. По її тонкій фігурі на за що не скажеш, що вона встигла народити. Стрункі стегна, плаский живіт, і зовсім юне обличчя.

Погляд наткнувся на якийсь ресторан. З виду – захаращений, з спущеними парасолями над літніми столами.

Я пройшов в середину. Там було доволі цікаво. Атмосфера старого міста, патефон, сервант з посудом, якісь портрети і картини, столи в мереживних скатертинах. Ніби в часі перенісся на століття назад. Я замовив обід, і нарешті трішки відволікся на смачну їжу.

Рахунок мене трішки засмутив. З тією сумою, що була у мене тепер, викидати тисячу гривень на один обід було не завбачливо. Але одночасно ця обставина і розізлила! За якого біса я з волі старого шлімазла  я повинен в усьому себе обмежувати?!

А от на зло йому не буду я ні в чому себе обмежувати! І замовив пляшку дорого алкоголю.

Після вина на мене накотила апатія. Все пережите за сьогодні якось миттю впало на плечі – цей дурнуватий заповіт, заблоковані рахунки, коза проклята, і Таєчка, до жахіття тендітна і незрозуміла.

Додому мені йти категорично не хотілось. Тому я сів в трамвай і поїхав гуляти містом. Тинявся я довго. То там то сям купуючи глінтвейн, бо встиг підмерзнути. На щастя такого добра кругом продавалось чимало – в блискучих пузатих казанах прямо на вулиці, і кругом можна було розрахуватись за допомогою телефону.  

Про те, що в дворі натикано камер, і що противний ФІцман може помітити мою відсутність я згадав глибоко вночі. Треба було повертатися, а я навіть не уявляв де знаходжусь. Довго думав де я, поки не наткнувся на симпатичний дороговказ з назвою вулиці.

 Потім розпитував перехожих, які чомусь не поспішали зі мною вести ввічливі розмови, як добратись до Французького бульвару. Така поведінка жителів Одеси остаточно мене деморалізувала. Вони чогось відходили від мене в бік. А одна жіночка, що йшла під руку з поважним чоловіком у великому капелюсі, взагалі обізвала мене п’яницею.