10 Марк

10

Марк

У навіженої Ірини немає крові на одязі, крики не стихають, а значить є шанс врятувати нещасного Фіцмана. Чи когось іншого, кого вона тримає явно не в хаті.

Тож я плетусь за дівахою, ледве поспіваючи між іншим, і роздивляюсь то її спину в якійсь убогій куртці, так сяк застебнутій, то пружні сідниці, що визирають з-під тієї самої куртки. Треба визнати – задок у неї вартий уваги.

Мурка. От що таке може бути та істота з котячим іменем, що видає такі цікаві звуки? Ні з чим не можу їх співвіднести.

А гадина руда користуючись моїм станом і деморалізацією через втрату фінансового благополуччя втискує мені в руки оберемок колючого, пахучого сіна. Сіно асоціюється у мене з літом і сільським пасторалями. Всі ці лубочні картинки з пастушками і пухнастими овечка, які так любила наша вчителька російської літератури.

Тож я не відразу помічаю, як на моєму пальто, за тисячу євро між іншим, залишаються затяжки і остюки. Гадство!

Але якщо  я думав, що на цьому мої неприємності скінчились, то жорстоко помилився. Все тільки починалось. Тримаючи сіно на витягнутих руках я поплентався за Вольною, і оторопів.

В приміщенні куди ми зайшли пахло вельми цікаво. Я б ідентифікував запах близьким до того, як пахнуть козячі сири. Спецефічно. Ага.

- Мееее, - сказало джерело специфічного запаху вишуканого делікатесу.

Воно було чимось таким… Ну певно то була коза, але якась не правильна. По перше у неї не було ніяких ріг. Від того голова її була більше схожа на овечу. А ще у неї був непропорційно роздутий тулуб, що тримався на тонких  ніжках.

- Ах ти ж моя маленька, - заворкувала до цієї кульки на патичках Ірина. І зовсім неприязно повернулась до мене: - Ну чому став, поклади їй сіно.

Сама вона з відром пройшла вперед. Цікаво, вона зараз буде з кози видобувати молоко? Ніколи не бачив цього процесу наживо.

І зацікавишсь діями Вольної я шпурнув сіно козі під ноги.

- Мек? – ображено сказала кулька на ногах, від молока її так рознесло, чи що?

- Ну? – Ірина повернулась до мене, і спохмурніла. – Ти серйозно вважаєш, що коза їстиме з підлоги?

- А що – не їстиме? – я от не зрозумів в чому проблема. Сіно в кози є? Є!

- Коза не їсть там де какала, - пояснила Ірина.

- Зараз підніму! – театр абсурду якийсь. Навіщо я взагалі пішов за Вольною в цей сарай? Чи не правильніше було йти до нотаріуса?

Але і кидати тут Вольну на самоті мені з якогось дива не хотілось. «Дурень росте без дощу», - сказала б моя мама. І от під скептичним поглядом Вольної я нахилився збирати розкидане сіно. Дівка хмикнула.

А підступна коза, яку я сприйняв за таку собі хмарку на ніжках, не придумала нічого кращого, як підійти до мене ближче. Ну мало чого їй стало цікаво, мимохіть подумав я, може ніколи не бачила дорогого пальто, чи парфуми мої їй сподобались. Як виявилось ні те ні інше. Скотиняка скористалась тим, що я відвернувся, і з розмаху буцнула мене лобешнею по філейній частині!

Після чого видала чи то переможний клич, чи заклик до бою.

Від несподіванки я втратив рівновагу, впав на одне коліно, піднявся пошпуривши сіно назад:

- Невдячна ти тварина! На шашлик пущу!

- На вагітних кричати не можна, - Ірина посміхалась. Посмішка їй личила, не будь я таким злим, я б замилувався. – Коза з підлоги сіно не їстиме, принеси свіжого.

- О ні! Твоя коза ти і носи!

- Формально – коза наша, - не погодилась Вольна, підставляючи козлячій варіації енгрібьордс відро з питвом. – В перспективі.

- Можеш забрати її всю собі ціляком! – я вискочив з сараю і пішов в напрямку хати.

Нічого собі дядько на старість з глуздом товаришувати перестав. Завести козу! За яким питається лядом? Якби моя мама дізналась її б інфаркт схопив. Показовий. Але не менш болючий для оточуючих.

Вольна відстала лишень на кілька хвилин. Вочевидь затрималась щоб подати кульці на ніжках сіно.

Я увірвався в передпокій. Там було темнувато, особливо нічого не видно. Тому хутенько скинувши черевики пройшов далі. Ірина не відставала.

В кімнаті де я опинився був безлад. Я сподіваюсь живописний і навмисний. Око вихопило якийсь рушник на дивані, якусь пляшечку з незрозумілим змістом. І о жах – на дверній ручці бовтався чорний мереживний ліфчик!  

Фіцман виявився тут же у вітальні, живий  і не ушкоджений. Піднявся мені на зустріч.

- А, Марк Борисович! Радий бачити, що ви встигли, де ж ваші речі?

- За двором, - пригадав я де покинув свою дорожню сумку.

- Дуже не обачно з твого боку кидати речі знадвору, - озвалась Вольна.

Вона позбулась своєї старенької куртки, і стояла в лосинах та футболці, линялій і непрезентабельній.

- Перепрошую, - при нотаріусі хотілось бути вихованим.

Я повільно вийшов, дорахував до десяти і взувся. Ірина Вольна явно була мною недооцінена! І щоб її вибісити треба щось серйозніше того, про що я думав раніше! Вона умисно розкидала речі до мого приходу! Умисно повела мене в ту стайню до свого волаючого монстра! Що ж треба підключати важкі прийоми. Хай тримається!

Забравши свою шкіряну спортивну сумку із змінною білизною і деяким дрібницями я повернувся в будинок з відновленим бойовим духом. Все гаразд. І буде все гаразд, я вірю в це.

- Я готовий підписувати папери! – бадьоро озвався до нотаріуса, знову заходячи в вітальню.

- Хвилинку, здається Таєчка зробила свої важливі справи, і Ірі треба її помити, - сказав Фіцман і так по доброму усміхнувся, ніби сталось щось надзвичайно важливе і радісне. – Але ви можете почитати акт, поки Ірина зайнята.

Це він натякає на мою любов все вичитувати. Ага. Цікаво що за новий домашній улюбленець – Таєчка? Можливо ця Ірка одна з тих навіжених, що підбирає облізлих псів на смітниках?

ФІцман схилився до документів. І тут серед суцільного безладу, я помітив одну важливу річ. Дитячі брязкальця і таку круглу штуку, в якій тримають дітей щоб не втекли. Дітей! «Господи, я ні про що не молився, але нехай це буде собака! - щосили думав я. - Такий гарненький цуцик породи йоркширський тер’єр якого запирають в цій штуковині, щоб воно не гризло все навколо!».