8 Марк

8

Марк

Руда аферистка нервувалась, а я зловтішався і навмисно неквапливо вичитував кожний аркуш документів, що подавав мені нотаріус. А ніхто ж не казав, що зі мною буде легко!

Я прямо відчував кожною клітинкою свого тіла як Ірина прагне закінчити з усіма справами якнайшвидше. Їй так нетерпілось отримати шматок жирного пирога, на який вона не має жодного права. І тому я всіляко гальмував процес.

- А можна якось швидше? – в котре зиркнувши на телефон запитала дівчина.

- Ви що, а раптом десь якась помилка? Ось, ну що  я казав, - нарешті вишукав в запропонованому для прочитанні бланку хоч щось, до чого можна було причепитися. – Гляньте, тут в моєму прізвищі одруківка! Я Нейман, а не Неймен. Ви хоч уявляєте що було б якби я це підписав?

- Перепрошую, ми для того і друкуємо чорновий варіант, щоб ви не підписали не те що треба - стрепенувся нотаріус. – Зараз помічник передрукує.

А Вольна скрипнула зубами від злості.

Коло розпочалось з початку. Я знову перечитував принесений документ. Але цього разу як не читав, більше помилок не знаходив.

Нарешті дівчина поставила свій підпис кругом де треба, не зважаючи на мою наполегливість і бажання розписатися першим.

- До завтра, Марк Борисович, - зло зиркнувши своїми хризолітами на мене буркнула вона і широким кроком покинула кабінет.

Ми залишились з Фіцманом на одинці.

- Юрій Юрійович, - я трішки розслабився, коли нестерпна діваха забралась геть. -  Маю до вас ділову пропозицію.

- Я уважно слухаю, - нотаріус складав документи в теку. Але відклав їх і в бік, і склавши руки перед собою, втупив в мене водянистий погляд.

- Хто буде контролювати виконання заповіту?

- Звісно що я.

- Ви. Чудово. Ми б могли якось домовитися з вами? Скажімо за десять відсотків моєї долі в спадку? – я обережно закинув вудку.

- Домовитись про ЩО? – юрист дядька Модеста особливо виділив останнє слово.

- Ну, наприклад про те, що я роблю якісь речі, хм, не вказані в заповіті, так, не вказані в заповіті, а ви їх не помічаєте?

- Наприклад? – Фіцман вдавав телепня. Звісно він розуміє про що мова.

- Наприклад, - я повільно випустив повітря з легень. Не час дратуватися. - Наприклад. Я подам до суду позов про оскарження заповіту…

- Ви ж усвідомлюєте наслідки свого програшу?

- А що як ви їх не помітите? Нехай не за десять. А за п'ятнадцять відсотків? Хіба не вигідна пропозиція?

- Молодий чоловіче, - Юрій Юрійович опустив погляд до столу  і зітхнув. – Мойша був моїм другом. Як вам в голову могло прийти таке? Запропонувати мені зрадити товариша за якісь три копійки?

Чоловік знову дивився на мене, і в усьому його обличчі можна було прочитати зневагу.

- Три копійки? Ви з глузду з’їхали? – мене в середині розривало від емоцій. Але я знову видихнув, і стиснув пальці під столом. – Гаразд, двадцять відсотків!

- Продати репутацію за двадцять відсотків? – нотаріус поблажливо усміхнувся. – Та мене вся Одеса знає! Ви хоч уявляєте, що ви зараз пропонуєте? – тепер він був обурений. – До Жори Фіцмана ніхто не прийде після такого! Йдіть шановний геть, і не випробовуйте моє терпіння! І щоб завтра, рівно о дев’ятій ранку були за вказаною адресою з необхідними речами! – і голосно крикнув до помічника: - Сендер, хлопчику! Проведи нашого гостя!

Я мав спробувати його вмовити. Так я переконував себе, поки виходив з нотаріальної контори, і неквапливо крокував до свого готелю. Благо, йти було не далеко.

Поки ми читали і підписували документи минуло доволі багато часу. І на місто злізли густі сутінки. Люди поспішали з роботи, стояла толокнеча, особливо на Дерибасівській. Я придивлявся ресторан, де можна було б повечеряти. Але зрештою вирішив, що не буду навіть намагатися проштовхнутися, і за краще поїм в готелі.

Не став відмовляти собі в задоволенні пройтися повз театр, звертаючи на Приморський бульвар, де я власне  і поселився. Якщо мені щось і подобалось в Одесі, так це архітектура. Все інше залишало бажати кращого. Особливо дратували місцеві люди, з їх суцільним знайомством один з одним. Велике село, де всі всіх знають. Дорожать репутацією, більше ніж вигідною пропозицією.

Де б ви бачила в Києві такого нотаріуса, що відмовився б від півмільйона євро? Бісить все.

З моря тягло сирістю, вітер пронизував крізь пальто. Тому коли я потягнув на себе двері Лондонського готелю видихнув з полегшенням. В приміщенні все радувало око, і паркет натертий до блиску, і вітражі на вікнах, і навіть привітний персонал.

Піднявся сходами до свого номеру, і тільки тут пригадав, що так і не поговорив з мамою. Десь в середині кольнуло голкою сумління. Але псувати собі ще дужче апетит перед вечерею я не став, і стійко відклав телефон з трьома пропущеними викликами  в бік. Чого я навчався за роки свого життя так це того, що гіперопіка єврейської мами здатна тебе задушити. Якщо тільки ти не зможеш їй хоч трішки протидіяти.

Тому залишивши верхній одяг, я спустився до ресторану. Набрав собі смаколиків, і навіть келих вина. Після всього пережитого сьогодні – трішки алкоголю точно не завадить. Тим більше, що сирий вітер здається проморозив мої кістки так, що навіть літр глінтвейну буде замало щоб зігрітися.

З голови не йшла руда бестія з зеленими очима. Вона була такою інакшою. Не схожою на всіх бачених мною до того жінок. Смаглява, як циганка, і водночас руда як шотландка. А ці очі, розкосі як в азіатки… Дуже примітна зовнішність.

Зрештою не дивно, що дядько відчув до неї потяг. Така кого завгодно не залишить байдужим. Та чи надовго її вистачить? Я вже мстиво уявив, як забуду про свої манери та виховання. Жодного сміття прибраного за собою! Жодної помитої тарілки. Треба буде розкидати навколо шкарпетки, бажано брудні. При цій думці у мене одночасно піднімався настрій, і все бунтувало. Вбита з дитинства в голову акуратність просто волала в середині мене, що так не можна буде робити.