7 Ірка

Ніколи не плакати, дала я собі обіцянку. Мої сльози і шмарклі тільки тішили кривдників.

От і зараз – ридання тугою грудкою душили з середини, але я не дозволяла їм пролитись. Просто обмірковувала. Чому дядько Моня був таким … таким. Жодного разу не сказав про свої плани. Жодного разу не похвалив мене. А тепер вивалив на мене свою турботу, тоді коли я не можу ні подякувати йому, ні взагалі що-небудь спитати.

І пояснення його  в листі – такі ж само суворі, як і він сам.

«Ти, Ірка -  дура. Впевнений що зараз розмірковуєш, що не в праві на щось претендувати. Гордо дереш свого куцого носа, переконуючи себе і світ, що подачки тобі не потрібні, і проблем з моєю родиною ти не витримаєш.

Ти прожила в моєму домі три роки, і жодного разу не попросила зайвої копійки. Дура як вона є. Хоча працювала як проклята, і я ніколи не шкодував, що узяв тебе до себе. Я не казав тобі цього, та я був радий, що в останні мої дні біля мене була людина, якій не було на мене начхати.

І звісно ти зараз можеш гордо встати  і піти в невідомість. Але перед цим занеси ляльку  в дитбудинок. Без грошей  і документів ви вдвох здохнете на вулиці. А так матимеш шанс вижити. В те що сама ти виживеш я не сумніваюсь. Діти з притулку як бур’ян, кругом проростають. Сам був таким.

Але за краще тобі не гратися в благородну, а узяти те, що  я даю. І виростити свою племінницю нормальною людиною.

Ти певно думаєш на який ляд я змушую тебе жити з моїм роздовбаєм племінником в одній хаті. Не думай, що я на старість вирішив погратись в купідона. Ви з ним настільки різні люди, а моя сестра настільки противна тітка, що мені навіть подумати шкода про те, щоб ти влізла в їх сім’ю.

Проте для Марка так треба. Змирись з цим, заціпи зуби і перетерпи його присутність. А ще краще ввімкни нарешті стерву і зроби його життя нестерпним».

Кругом, як не крути Модест Валер’янович мав рацію. Я не могла дозволити собі зараз бути гордою і незалежною. Житла у мене немає. Документи на Таю лише робляться. Опинись я на вулиці і соцслужби просто відберуть від мене дитину.

Але терпіти цього Марка? Чотири бісові місці! Якби ж то можна було з ним хоч про щось домовитися.

Я дочитала листа, прибрала в кишеню куртки, і скориставшись порадою нотаріуса подумати – вийшла на вулицю. Нейман розмовляв по телефону з кимось при вході. Кинув на мене ненависний погляд. Я йшла в бік синагоги і буквально відчувала його пекучий погляд на своїй спині. Як тільки куртка тліти не почала?

 Якщо чесно, то якоїсь такої цілі куди йти і що робити у мене не було. Біля синагоги притулилось кафе з кошерною їжею для віруючих іудеїв. Я розмірковувала не довго, зайшла і попросила каву. В три дорога.

Я хмикнула. Через кілька місяців я стану мільйонеркою, і не треба буде рахувати кожну копійку. У нас з Таєю буде свій дім. Можливість купити все що завгодно! Заплатити борг за Петю, і тоді його випустять з в’язниці. Оплатити брату навчання!

При цій думці хвиля вдячності до дяді Моні затопила мене, і до очей знову підкотили сльози. Заради блага своїх рідних варто потерпіти кілька місяців принижень. Заради себе я б не терпіла. Але Петя і Тая заслуговують кращого життя.

Марк стояв на тому самому місці де я його залишила. Стискав в руці телефон, і презирливо усміхався в мій бік. Він більше не кипів від люті, навпаки, здається був вельми задоволений собою. Такий ідеальний – волосся ледь потріпане вітром, пальто до колін, без жодної ворсинки, черевики начищені до дзеркального блиску.

Я придивилась до нього і зітхнула. Як можна бути таким красивим і таким гімнюком одночасно? Жодних сумніві в тому, що він мене незлюбив з першого погляду у мене не було. Але ж хоч грам ввічливості проявити можна було б? Хоч би в пам'ять покійного дядька.

- Скоро я оскаржу цей заповіт, - дивлячись мені  в обличчя заявив Нейман. – Ми доведемо, що ти примусила дядька підписати ту дурницю,  а потім ти сядеш за грати!

Мені хотілось заліпити йому ляпас. Чи показати дулю. Чого причепився з своїми безпідставними звинуваченнями? Де був всі ці роки, поки його рідний дядько потребував догляду?

- Йди в дупу, - відповіла чоловіку. Раз дядя Моня сказав, що можна не церемонитись то я і не повинна.

І зайшла в приміщення.

- Я почуваєтесь? – усміхнувся до мене нотаріус.

- Дякую, нормально. Скажіть, - допила свою каву і пошукала куди б викинути стаканчик. Тепло заходило голками під шкіру рук, створюючи дискомфорт. – Скажіть, Юрій Юрійович, а ви знаєте зміст листів? Модест Валер’янович вам показував їх?

- Вас щось збентежило в написаному покійним? – Фіцман відклав якийсь папірець і простягнув руку до стаканчика, який я так і не знала куди подіти.

- Просто там все таке…

- Надто особисте, - кивнув головою Юрій Юрійович. І викинув стаканчик у сміттєву корзину в кутку біля свого крісла.  – І я не знаю їх зміст. Але листів декілька. Так би мовити на різні випадки ваших дій. Спадкодавець дуже хотів навіть після смерті все контролювати.

- Ви добре його знали? – я і раніше зауважувала, що абсолютно не знайома з усіма людьми, з якими водив знайомства дядько Модест. Але погляд нотаріуса, посмішка, тон – все вказувало, що їх стосунки з Валер’яновичем були не просто діловими. Без сумніву нотаріус поважав покійного.

- Так. Мойша був моїм другом, - Фіцман ствердно схилив голову. – І я завинив йому кілька боргів, які саме маю нагоду віддати.

- Бесідуєте? – Нейман зайшов раптово. Від нього пахло дощем  і морем. Одеса таке місто – пробув в ній лише кілька годин, а вже просякнутий її повітрям, сповитий  її туманами, полонений її шармом.

- Ви прийняли рішення? – питанням на питання відповів Марку Фіцман.

- Авжеж, а ви сумнівались? – чоловік сів на своє місце, і склав перед собою руки.

-І готові прийняти спадщину на умовах Іванова? – це вже питання адресувалось нам обом.

- Готовий, - Нейман відповів різко, і кинув питливий погляд на мене.